Чому лосі скидають роги?

Роги  -  візитна  картка  самців лосів.  У  великої  тварини  вони досягають 180 см у розмаху  і  важать  до  30  кг. Громіздка  «корона»!  Її  носіння може затруднювати  пересування лісом і вимагає додаткових зусиль. Що  особливо  недоречно  зимової пори, коли кількість корму повсюди обмежена, а вовки майже  повністю  переходять  на харчування  копитними  і  коли бувають дуже вже голодні, то зграями  полюють і  на лосів...

Зазвичай  до  настання  зими,  у листопаді-грудні, тварина скидає свої  роги.  Це  абсолютно  безболісна  процедура,  що  приносить їй  полегшення.  Для  звільнення від  рогів  сохатий  велет  активно треться  ними  об  стовбури  дерев

(ніби розхитуючи місця кріплення до  голови),  після  чого  роги  відпадають.  Навесні, десь у квітні, у лося  виростають  нові  роги,  які твердіють у липні.

Чому лосі скидають  роги? Достеменної  відповіді  на  це  запитання поки що немає, тож існують лише  припущення.  Зокрема,  й про  те,  що  скидання  рогів  до зими  значно  полегшує  зимівлю -  тварині  легше  пересуватися  і шукати укриття.  Проте вчені зоологи  припускають  іншу  думку. Вони  стверджують,  що  призначення рогів - залучення самки в шлюбний період і захист її від інших  самців.  Оскільки  період  залицянь і  вибору пари згодом минає,  то  і  роги  під  осінь  стають непотрібні.  Адже  поза  сезоном парування вони не приносять жодної користі.

// Сільські вісті №5 (19753) від 24.01.2020 року

Чому краби ходять боком?

Загалом  краб  може  рухатись  уперед,  переставляючи  ходульні ніжки  одна  за  одною.  Але  робитиме  це  дуже  й  дуже  повільно. Проте у разі небезпеки і взагалі за ситуації, яка вимагає швидкості, вони  віддають  перевагу  саме  пересуванню  боком.  Причому  краб прекрасно бачить,  куди  біжить:  його  очі,  припідняті  на стеблевих відростках,  забезпечують  йому чудовий  круговий  огляд.

Ясна  річ,  така  незвичайна  манера  пересування  -  боком  - пов’язана з  особливостями  анатомії цих десятиногих  ракоподібних істот. Більшість із них мешкає під камінням  і у вузьких вологих прибережних розщелинах. Такий спосіб життя  вимагає, щоб тіло стало пласкіше.  У  результаті  ноги  краба  стали  спрямовані  не  вниз  від тулуба, а вбік.  Це унеможливлює швидкі  й  широкі  кроки  вперед.

// Сільські вісті № 9 (19757) від 07.02.2020 р.

Як гірські козли тримаються на прямовисних скелях?

Це,  справді,  дивовижно  спостерігати  або  навіть  бачити  фотографії,  як ці  тварини  стоять,  а то  й  бігають  по  майже  вертикальних  височенних скелях.  При цьому,  не  напружуючись,  часом ще щось жують.  І  не  падають! В Альпах вони і пасуться, і ночують високо  в  горах,  можуть  підніматися  до  3500  метрів  над  рівнем моря.  До того ж стояти  на  буквально  крихітних  скельних  виступах  і  навіть по них бігати.  Хіба що на зовсім рівній відвісній стіні козли  не втримаються...

Передовсім  справа  у  будові копит  гірського  козла.  Справа  в тому,  що  копита  у  цих  тварин хоч  і  вузькі  та  тверді,  проте здатні  широко  розсуватися.  До них прилягають м’які дуже чуттєві подушечки,  які  також  частково охоплюють  камінь,  на  який  наступила  тварина.  Чим  водночас створюють додаткове зчеплення.

Звичайно, в цьому ділі не менш важливі  і  виняткове  почуття  рівноваги,  точна  координація  рухів і  гострий  зір,  котрі  дають змогу миттєво помітити нерівності стінки. Так, якщо камінь, на який наступив  козел,  виявиться  завузьким, тварина  тут  же  відштовхується  і стрибає  далі,  затим  іще  далі  й далі...

Але й цим здатності цих козлів не  обмежуються.  На  північному сході Марокко є такі гірські козли, які спускаються у долини і лазять навіть  по  деревах  арганії,  щоби поласувати  її  плодами.  Причому по  їхніх  кострубатих  стовбурах часом  добираються  до  верхніх гілок -  на висоту понад  10 метрів! І це також, кажуть, варто побачити.

//Сільські вісті №11 (19759) від 14.02.2020 року

Скільки років живе акула?

А  це  як  яка  акула!  Адже  по всьому  світу  у  морях  і  океанах налічуються  сотні  видів  цих  хижаків і їм притаманна різна тривалість життя  у  природному середовищі...

Згідно з останніми  науковими даними,  найдовше живуть  гренландські  полярні  акули,  які  виростають  до  5  м  у  довжину  і  зазвичай  повільно  плавають у темних  і  холодних  глибинах  північної  частини  Атлантичного  океану.  Вік  цих  істот може  перевищувати  270  років. Це  взагалі  рекорд  у  світі  хребетних тварин! Учені приписують довголіття цього виду акул дуже млявому  обміну  речовин.  Установити  ці  дані  вдалося  з  допомогою  спеціального  аналізу - радіовуглецевого датування. Його  було  проведено  на  рогівках ока  гренландських  полярних акул,  що  потрапляли  у  риболовецькі  сіті  і  там  загинули.

Гренландська полярна акула

Тим  часом  тривалість  життя найкрупнішої серед акулячої рідні  китової  акули,  яка  виростає  34  т  (і  яка,  до  речі,  для завдовжки до 20 м і важить  людини  абсолютно  безпечна) становить 70-100 років. Зустріти її  можна  у  теплих  тропічних  і субтропічних  морях. 

Китова акула

Припускають, що до такого ж віку здатна доживати  і  ще одна велика акула -  пелагічна великорота.  Втім,  підтвердити  це найновітнішими  методами  неможливо,  настільки  вона рідкісна.  Від  дня  її  відкриття  в  1976 році  було  виявлено  лише  кількадесят особин.

Пелагічна великорота акула

Тривалість  життя  гігантської акули-молота  досягає  50  років, але середньої акули-молота менша  —  близько  30.

Акула-молот

Максимальна тривалість життя акули-мако -  однієї з найагресивніших узагалі  — трохи більш як  30  років.

Щоправда,  агресивною  і лютою у  природному середовищі вважається  й  біла  акула.  

Біла акула

У бестселері  Пітера  Бенчлі  і  відзнятому  за  його  мотивами блокбастері  Стівена Спілберга «Щелепи»  у  вигляді  зухвалого людожера  зображена  якраз біла акула,  хоча насправді люди  не  є  найкращою  здобиччю цього  виду.  Тривалість  життя білої  акули  -  в  середньому 27-35  років...

//Сільські вісті №15 (19763) від 28 лютого 2020 р.

Клятва Гіппократа

Кожній людині час від часу доводиться звертатися до лікаря. Побутує думка,  що всі  медики,  вже  вивчившись і  перед тим, як стати до практики, неодмінно складають професійну клятву Гіппократа і зобов’язані її дотримуватись.  Насправді  це не  відповідає дійсності, адже  нині  всі  новоспечені  вітчизняні лікарі  складають «Клятву лікаря  України», а до  1992-го це була  «Присяга лікаря  Радянського Союзу».  Втім, первісною професійною присягою лікаря  на  вірність обраній справі  все ж була клятва Гіппократа.

«До  якого  дому  я  б  не прийшов  - я  зайду  в  нього лише  задля  блага  хворого. Про  що  б  я  не  дізнався  під час  виконання  своїх  професійних  дій  або  окрім  них,  що б  не  побачив  і  не  почув  про дії  людського  життя,  які  не слід будь-коли  розголошувати, я  змовчу,  вважаючи  це  таємницею.  Якщо  я  непохитно  виконуватиму  все,  що  засвідчив під присягою,  нехай  мені буде

дано  щастя  в  житті  і  в  лікарській  майстерності  і  слава  у всіх  людей  на  всі  часи,  але коли  я  зверну  із  праведної дороги  або  оскверню  дану клятву,  нехай  моя  доля  стане для  мене протилежною...»

Уже  з  цього  уривка  можна оцінити,  що  ця  клятва доречна і  в  наш  час.  А  що  відомо  про того,  хто її склав?

Гіппократ  родом  зі  Стародавньої  Греції.  У  ті  часи  лікарями  були  жерці  храмів,  споруджених  на  честь  бога  лікування Асклепія, сина бога Аполлона. Зазвичай медичні знання в храмах передавалися від батька  до  сина.  Тому  коли  460 року до  н.  е.  на грецькому острові Кос у жерця храму лікаря Геракліда  та  акушерки  Фенарети  народився  син  Гіппократ, його  майбутню  професію було визначено. Хлопчик став сьомим поколінням  лікарів  по  батьківській  лінії.

Батько  ж  став  першим  учителем  Гіппократа. Хлопець відразу  виявив  надзвичайні  здібності  та  інтуїцію.  Згодом  він почав  відвідувати  заняття  й  інших лікарів.  У 20 років  Гіппократ уже був посвячений у жерці. Слава  про  його  вдатність  розкотилася  так далеко,  що люди тижнями стояли  в черзі  на прийом до нього. Згодом  молодий лікар  поїхав  до  Єгипту  опановувати нові знання. Через кілька років повернувся  на рідний острів  і  заснував  власну  медичну школу.  Коли  в  столиці  Греції почалась  епідемія  чуми,  його покликали  в Афіни  на допомогу. Завдяки знанням про шляхи розповсюдження  інфекції  Гіппократ  урятував  місто,  за  що його  оголосили  почесним  громадянином  Афін  і  нагородили вінком  зі  щирого золота.

Загалом більшу частину свого життя  Гіппократ  провів,  переїжджаючи  з  місця  на  місце задля допомоги хворим. Водночасохоче ділився своїми знаннями та  спостереженнями  з  іншими лікарями  та  написав  велику кількість  наукових праць,  які  й нині  виходять друком.

У  чому  ж  головна  заслуга лікаря Гіппократа? Він оголосив медицину  наукою  і  перестав пов’язувати хворобу з упливом злих духів.

Проголошуючи  принцип  «Не зашкодь!», Гіппократ застерігав колег від застосування багатьох ліків одночасно.

На  обстеження  хворого  Гіппократ  витрачав  не  менше  години.  Він  розпитував  його  про вік,  спосіб  життя,  режим  харчування,  хвороби  батьків,  родичів,  уважно  вислуховував скарги  і  постукував по  тілу  пацієнта, прощупував внутрішні  органи. Відтоді «Гіппократівський» метод першого обстеження майже не змінився. А створений Гіппократом опис  багатьох хвороб вважається  зразковим.

Помер Гіппократ у 83 роки у розквіті  слави.  За легендою на  його  могилі  у грецькому місті Лариса довго гніздився бджолиний рій, мед якого мав особливі лікувальні властивості. На пам'ятнику вдячні греки написали:  «Тут  відпочиває  Гіппократ...  Він  дістав багато  перемог  над  хворобами і досяг слави  не  везінням,а лікувальною справою».

Птах, що і коня наздожене

Мова  про африканського страуса  -  мешканця  сухих безлісних саван, справжнього рекордсмена серед пернатих.  Це  найбільший сучасний  птах, який  несе ще  й  найбільші  яйця та надзвичайно сильний  і  витривалий.  А бігає  як!  І  кінь не  вженеться...

Дивовижно,  але  факт:  наукова  назва  птаха  Struthio camelus) зовсім не відповідає його подобі.  З  латинської  вона  перекладається,  як  «горобець- верблюд».  А  який  же  це  «горобець»?

Природа  обдарувала  цього птаха  велетенським  зростом, дорослі самці сягають у висоту 1,7  метра.  Щоб  здійняти  у  повітря  таку  пернату  громадину, потрібні  надзвичайно  потужні крила. А вони у страуса слабкі, це безкілевий птах, який зовсім не літає.

Такий «горобець» тільки бігає. Вражаюче  видовище,  коли  він мчить на швидкості до 70  км/год!  При  цьому ще й на ходу і без уповільнення різко  змінює  напрямок.  У  разі небезпеки  це  дає  змогу  відриватися  від  погоні.  Під  час  бігу довжина кроку дорослого страуса сягає 4 метрів.  Багато в чому  це  й  визначає  його швидкість,  адже  він  витрачає набагато  менше  часу  на  переставляння  лап,  ніж  інші  нелітаючі птахи,  його біологічні  родичі  -  ківі,  ему,  нанду,  казуари...

Проте ноги цих «африканців» пристосовані  не тільки  до  бігу. Це  ще  й  потужна  зброя  проти ворогів.  У  бою  страус  високо здіймає  кінцівку  з  великим  і твердим дзьобоподібним кігтем на  одному  з  двох  пальців  і штовхає  нею  жертву  зверху вниз,  завдаючи  при  цьому  рваних  ран.  Такий  удар  може  серйозно поранити  і  навіть убити лева. Також страуси становлять загрозу  і  для  людей,  якщо  останні  виявили  агресію,  господарюють  на  території  самця або  ж  просто  виявляють  надмірну цікавість до тварини.

Головна  турбота  птиці  - знайти їжу,  а  це  приблизно  3,5 кг харчів  на день.  Хоча страусам  найліпше  смакують зелені  пагони  кущів,  зерна, фрукти і квіти, вони не гребують і  комахами  (як-от  сарана,  якої в африканських  пустелях багато), рептиліями,  гризунами і  навіть  пташенятами.  Зубів  у  них немає,  тому  вони  все  просто заковтують.  А  водночас  - дрібні  камінці  та  гальку,  як допомагають  подрібненню  їжі в шлунку. У дорослого страуса в  шлунку  близько  кілограма каменів.

Це стадні птиці, які групуються зазвичай  до  кількадесяти  особин.  Під  час  шлюбного  сезону самці  будують у самому центрі своїх володінь гніздо.  Воно являє  собою  ямку  в  землі,  приблизно 30 сантиметрів завглибшки  і  діаметром  із  метр.  Туди самки  страуса  гуртом  відкладають  яйця.  Одне  таке  важить від  1,5  до  2  кг  (з одного страусиного яйця  вийде стільки яєшні, як із 25-36  курячих).

Пташенята в кладці  вилуплюються  майже  одночасно.  Щоб захистити дитинчат від променів сонця,  батьки  збирають  їх  під своїми крилами. Дорослі пернаті відважно  захищають  дитинчат від  ворогів  ще  впродовж  5 місяців. Аж доки ті не виростуть і  не  підуть у  самостійне  життя. За  цей  час  малеча  перейме  від батьків  усю  науку  виживання  в африканській  пустелі.

Про природні звички страусів побутує багато розповідей. Часто  художники  малюють  їх  із головою,  встромленою у пісок. За  такою  поставою  повсюди розпізнають страуса. Проте всупереч  поширеній думці  вони ніколи не ховають голови у пісок. Однак  можуть  притиснути  голову до землі, щоб стати  менш помітним  або  відпочити  післятривалого бігу.  Швидше за все, саме  це  і  спричинило  непорозуміння.

До речі, зараз африканських страусів можна побачити не лише в Африці та Австралії, куди птахів  було  масово  завезено для розплоду ще в  1860-ті роки, їх нині розводять на страусиних фермах  інших  континентів.  Вирощують заради  м’яса,  надміцної  шкіри,  красивого  пір’я  і  як розвагу  для  туристів.  В  історії спілкування людини зі страусами були  спроби  навчити  пернатих відганяти  інших  птахів від сільськогосподарських  полів,  охороняти отари овець  і  навіть возити  візки  з  вантажем.  Утім... Найпрекрасніший  птах  усе  ж на  волі.  Тому  в  африканських саванах не переводяться туристи,  які  приїздять  сюди  спеціально для того, щоб бодай здалеку  просто  поспостерігати  за цими справді дивовижними птахами-велетнями.