Яким дальтоніки бачать світ? Чи є окуляри від дальтонізму?

Дальтонізм - вроджена аномалія,  коли  людина  не розрізняє  певних кольорів. Уперше цей феномен  описав  англійський хімік і фізик Джон Дальтон, у родині якого чоловіки  не  бачили червоного  кольору.  І,  що  цікаво, Дальтон  виявив свій дефект після 26 років. Це явище  назвали  на честь його «першовідкривача».

Найчастіше дальтоніки  не розрізняють червоний  і  зелений  кольори.  За статистикою, такий у світі  кожний  двадцятий.  Причому  серед чоловіків дальтоніків удесятеро більше,  ніж серед жінок.

Якщо  людина  народилася дальтоніком,  цей  дефект  уже не  можна  усунути.  І  не  існує окулярів,  котрі  б  наділили  її здатністю  бачити  кольори.  Та попри це дальтоніки чудово при стосовуються.  Вони  навіть упоруються  із  правилами  дорожнього  руху.  Світлофори  мають однакову  послідовність  розташування  кольорів:  угорі - червоний,  у центрі  - жовтий,  а внизу  -   зелений.  Тому  без зайвих  зусиль  можна зрозуміти, який  сигнал горить,  навіть  якщо  не відрізняєш червоного  від зеленого,  бо червоний  завжди вгорі. Але є кілька професій,  не сумісних із дальтонізмом. Приміром, дальтонікам не можна бути  пілотами  літаків,  водіями вантажівок  і  машиністами  локомотивів. Питається, а бути художником?  Цілком!  Так,  відомими живописцями-дальтоніками були Ван Гог, Джон Констебль, Михайло  Врубель,  Ілля  Рєпін, колірна  сліпота у  якого  розвинулась уже в поважному віці.

Найдивовижніша квітка

Суматра - один  із  Великих Зондських Островів  і другий  за  площею острів Індонезії.  Він  приваблює туристів  розкішною  природою. Та чи  не  найбільше їх  прибуває саме  цієї пори,  коли  там  літо.  Бо тоді  зацвітає дивовижна рослина - рафлезія  арнольді.  її можна зустріти тільки тут на планеті - у дощових тропічних лісах острова...

Цю  рослину  назвали  на честь двох британців: офіцера Томаса Раффлза і натураліста Джозефа Арнольді.  1818 р.  мандруючи  непролазними тропічними  хащами  в  південно-західній  частині  Суматри, вони  першими  з  європейців  знайшли  і  описали  в науковій літературі  це,  як  наголосили, «Найбільше  чудо  рослинного світу».  Утім,  місцеві  жителі були  чудово  обізнані  про  існування  рафлезії  і  давним-давно  назвали  її  по-своєму -  «бунга  патмен»,  що  означає  «квітка  лотоса».

І  справді,  це  незвичайна рослина.  У  неї  немає  ні  коренів,  ні  зеленого  листя,  де йшов би процес фотосинтезу. Відтак  це типова рослина-паразит:  не будучи  здатною самостійно  синтезувати  необхідні органічні речовини, вона одержує  все  необхідне  для свого розвитку зі стебел ліан, що  рясно стеляться  по землі.

У тропічному лісі  свій звичний уклад життя.  Буває,  звір, блукаючи  серед  рослинності, випадково  наступить  на  вже розчавлений  слонами  дозрілий  плід рафлезії,  що містить десятки  тисяч  малесеньких, розміром  із макове зернятко, насінин,  і таким чином занесе їх  у  тріщинку  в  корі  ліани. Ніжачись  у  м’якому  сутінку того  дупельця  і  напуваючись соками рясних дощових злив, насінина  пролежить  там  щонайменше  півтора  року.  За цей час  під корою ліани  вона пустить  тонюні  корінці,  які, подібно до шурупа-буравчика, глибоко  вгвинчуються  у  тіло рослини-господаря.

Нарешті  з  насінини  під  корою ліани проростає своєрідна брунька.  Вона  розриває  кору і  ще  впродовж  цілих  дев’яти місяців  збільшуватиметься  в розмірах,  доки  не  визріє  у величезний  пуп’янок - розміром  із велетенський  гарбуз. Затим  просто на землі  всього за  3-4  дні  з  нього  розпускається квітка.  Вона складається з п’яти м’ясистих товстих млинцеподібних  пелюсток  ядучо-червоного  кольору  з  білими бородавчастими  наростами, віддалено  нагадуючи  гігантський  мухомор.

І  квітка  ця  просто  вражаючих  розмірів.  Так,  лише одна її  пелюстка  має  товщину  в середньому  три,  а  довжину 46  сантиметрів.  У  діаметрі вона нерідко сягає майже півтора  метра.  А  важить  одна така  квіточка  до  10,  а  то  й 15  кілограмів.

Проте  коли  рафлезія  вже розправить  пелюстки,  то  відразу  стає  ясно,  чому  її  ще прозвали  «трупною  лілією», до  того  огидний  у  неї  запах - вона посправжньому пахне гнилим  м’ясом!  Такий  запах приваблює численні рої гнойових  мух,  котрі  й  запилюють квітку.  Спочатку  комахи  потрапляють  на  центральний квітковий  диск,  обсаджений такими собі  шипами.  Борсаючись,  мухи  провалюються  ще нижче - в кільцеву борозну, де тонкі  волоски направляють їх  до  тичинок,  із  яких  на спину комасі висипається липкий  пилок.  Обтяжені  ношею мухи  вибираються  назовні  і летять до жіночих квіток рафлезії,  доставляючи  пилок  до їх  маточки  і  запліднюючи  насінні  зачатки.  Якщо  жіночій квітці  пощастило  і  на  неї  потрапив  пилок,  то  впродовж семи  місяців  із  зав'язі  розвивається  плід.

Утім,  після  цвітіння  сама квітка  рафлезії  протягом декількох  тижнів  розкладається,  перетворюючись  на безформну,  ще  й  смолисту за  консистенцією,  масу чорного  кольору.  А  посеред неї  лежатиме  отой  самий плід.  І  так  триватиме  доти, доки  її  не  розчавить,  наступивши,  якийсь  слон,  що блукає  лісом.  Кажуть,  що рафлезія  арнольді  зазвичай і  проростає  вздовж звіриних стежок.  І  так  її  потомство знову  і  знову  повторює  весь цикл  свого  розвитку.

Як собаки розпізнають людину за запахом?

Навіть  тоді,  коли  людина  не дуже  сильно  пітніє,  все  одно  її  потові  залози  постійно  виробляють якусь певну кількість поту. Вчені  встановили,  що  за  добу дорослий  виділяє  приблизно 1 л поту, котрий усотується одягом або випаровується з поверхні  шкіри.

При цьому піт кожної людини має  неповторний  специфічний  запах. Тобто  всі люди  пахнуть абсолютно по-різному. Щоправда,  нюх  людини  недостатньо гострий,  аби  розрізняти всі  відтінки  запахів,  які  поширюються від  різних  людей.  А  собаки  це можуть визначити. У них на носі нюхових рецепторів у понад сто разів  (!)  більше,  ніж  у  нас. І коли тварини обнюхують людину, то в цей час вони визначають хто  це.  І  роблять  це  з такою точністю, з якою люди упізнають одне одного за обличчям.