Яка черепаха найшвидша?

Не  секрет,  що  назва  «черепаха» стала прозивною. У більшості  людей  це  слово  асоціюється з неповороткістю, повільністю.  Проте  не  всі  такі  серед 220  видів  черепах.  Узяти  хоча б велетенську шкірясту черепаху, яка вважається найшвидшою серед родичів.

Уявіть істоту вагою майже півтонни  і  з  тілом  завдовжки  2 м. У воді вона спокійнісінько розвиває  швидкість  майже  40 км/год.  Проте суходолом шкіряста черепаха все ж не здатна подолати більш  як 15  км/год. Однак і тут наздожене пішохода!

Як  стверджують  біологи, швидкість, яку вони можуть розвивати,  тісно  пов’язана  з будовою  тіла:  вагою  панцира  і  довжиною  кінцівок.  Черепахи,  у яких кінцівки і голова втягуються в панцир, мають короткі кінцівки, тому  вони  рухаються  повільно.

Лісова людина

Не плутати  з єті - легендарною людиноподібною  істотою, що нібито трапляється  в різних  високогірних або лісових районах Землі.  Її  існування  засвідчують чимало ентузіастів, але  на сьогодні  цей  факт так  і  не  підтверджено. Сьогодні ж мова про орангутана...

Саме  так:  орангутана,  хоча часто можна зустріти помилкове написання  назви  тварини  - орангутанг.  Слово  «орангутан» у перекладі  з мови жителів  Малайського  архіпелагу  означає «лісова  людина».  Тільки  там,  у дощових тропічних лісах островів  Борнео  і  Суматра,  що  розташовані  між півостровом  Індокитай  та  Австралією,  і  мешкає ця  людиноподібна мавпа.

Майже  все  своє  життя  орангутани  проводять  на  деревах. Навіть  сплять  у  кронах.  Пересуваються,  переходячи  з  гілки на гілку або виснучи, вчепившись верхніми  кінцівками.  Вони  в них настільки  довгі,  що  у  вертикальному  положенні  дістають нижче колін. А от ноги, навпаки, короткі  й  криві.  Цікаво,  що  великі  пальці  ніг можуть  повертатись  і  протиставлятися  решті пальців.  Це  полегшує  причіплення до гілок. На кінцях пальців орангутанів,  як  і  в  людини,  є нігті.

«Лісову  людину»  важко  сплутати з  іншою мавпою.  Її тіло покрите  довгою  рідкою  вогненно-рудою або коричневою шерстю, що  часом  звисає,  як  бахрома. Голова  велика  -  з  широким обличчям, високим лобом і мордою,  що  помітно  виступає  наперед.  Також  у  дорослих  самців на  щоках  є  характерні  нарости з  жиру  і  сполучної  тканини,  ще й  вуса і  борода.  До того ж вони ще й дуже  пузаті...

Прикметно,  що  самці  значно більші  за  своїх  подруг.  Коли вони зводяться на задні ноги, то бувають  до  півтораметрового зросту. При цьому важать близько  150 кг.  Комусь  може видатися,  що  це  все  ж забагато для  тварини із будовою ліла подібною до людської. Проте орангутани  мають  доволі  масивну статуру  і  сильно розвинену мускулатуру.

Годуються  «лісові  люди»  листям  та  плодами  дерев,  зрідка поїдають  яйця  птахів  і  дрібних тварин.  Їжу  збирають  у  кронах, неквапливо  зриваючи  і  пережовуючи  пагони.  Як  і  багато  мавп, орангутани не люблять воду, тому уникають  перепливати  річки,  а у дощ  завжди  накривають  голову великими  зірваними листками.

За вдачею ці тварини самітники, що загалом не властиво приматам.  У  цілому  вони  дуже  відрізняються  звичками  від  інших видів  мавп.  Так,  орангутани  на рідкість  мовчазні,  їхні  голоси рідко  чути  у  лісі.  І  вдача  у  них дуже миролюбна. Зокрема, орангутани  ніколи  не  влаштовують бійок,  ведуть себе  поважно,  пересуваються неквапливо.  Можна навіть сказати, що їм притаманна певна  інтелігентність.

Десь раз на 5-6 років доросла самка  зазвичай  народжує  одне дитинча  вагою  1,5-2  кг, про  яке  ніжно  піклується.  Спочатку тримає  малюка на  грудях, а  коли  той  підросте,  то  сам  перебирається на спину матері, яка годує його молоком до 2-3 років. Потім  він  ще  пару  років  супроводжує  її.  Тільки  у  5-6-річному віці  орангутанги  починають  самостійне життя.

У  природному  середовищі  в орангутанів,  що  мешкають  на верхівках дерев, практично нема ворогів.  Але,  однак,  ці  тварини дуже рідкісні.  Чисельність їх скорочується  через  знищення  тропічних  лісів.  А  ще  -  браконьєрство.  Часто мисливці  вбивають матір орангутана тільки щоб забрати  дитинча,  за  яке  дають великі  гроші  на чорному  ринку. Молодих  орангутанів  перепродують аж ніяк не для розведення. Доля  таких  тварин  -  бути  домашньою іграшкою для багатіїв. Користуючись тим, що орангутани дуже  розумні,  швидко  все  опановують  і  не  виявляють  агресії навіть  дорослими,  їх  навчають всіляких  трюків,  гримас  і  навіть шкідливих  звичок.

Мікроскоп, який відкрив мікрокосмос

Чи до водилось  вам  коли-небудь роздивлятись у  потужний  мікроскоп, наприклад, людську волосину? Ще химернішими  виглядають під  ним  мікроби,  яких повнісінько на тілі людини.  Годі  вже  казати  про те, скільки  відкриттів у науці здійснилося  завдяки  цьому приладу для  розглядання  невидимих  неозброєним  оком  предметів у збільшеному зображенні,  винайденому у XVI  столітті.

Саме в той час у нідерландському  містечку  Мідделбург жив  майстер  із  виготовлення окулярів Захарія Янсен.  Якось він  сконструював трубку з лінзами  на  протилежних  кінцях, яка  давала  можливість  роздивитися,  ніби  зблизька,  малесеньких  комах.  Свій  винахід як  іграшку-розвагу майстер подарував герцогу Альбрехту Австрійському.  Той  принагідно передарував  її  ще  комусь. Зрештою  хтось  майстровитий почав  і  сам  виготовляти  такі  ж забавки  і  збувати  їх  охочим. Згодом оптичним приладом зацікавились учені, які стали експериментувати.

Проте  першовідкривачем  їх став простий голландський торговець  сукном  із  міста  Делфа Антоні  ван  Левенгук,  який  захоплювався оптикою.  Щовечора,  зачинивши  лавку,  він  ішов додому  в  свій  кабінет,  робив там  лінзи  і  майстрував  мікроскопи.  І  був,  до  речі,  дуже вправним  майстром. Зокрема, голландець спромігся зробити лінзи,  котрі  збільшували  у  300 разів.  По суті,  мікроскоп  Левенгука являв собою сильну лупу  в  оправі  завбільшки  з горошину.  Найдосконаліші його  моделі  вже  мали  механічний  предметний столик та засіб для  фокусування.

Одного  вечора  1675  року Левенгуку спало на думку роздивитись  у  мікроскоп  краплю води.  Раптом  він  побачив у ній силу-силенну... живих  істот! Одні  були  схожі  на  волохаті палички, другі  -  на слимачків, треті  -  на  кульки...  І,  що  найцікавіше,  всі  вони  рухалися! Щоб  упевнитись,  що  це  йому не мариться, Левенгук покликав дочку:

—  Маріє,  швидше  сюди!  У цій краплі справжній звіринець!

Про  своє  відкриття  «звіря ток»  допитливий  самоук написав  до Лондонського наукового  королівського товариства.  Поки  вчені, котрі  тоді  ще  не  мали потужного  мікроскопа, сперечалися,  вірити  «суконщику,  який  не  знає  латини», чи  ні, той  продовжував працювати  і  надсилати  до  Лондона свої  описи.  Він  устиг  описати понад  200  «звіряток»,  виявлених  у  тонких  зрізах  м’яса, фруктів  та  овочів,  відкрив  клітинну  структуру  живої  тканини, а коли досліджував кров, з’ясував,  що це  «не просто  рідина,  а  живий потік,  у якому  рухаються теж якісь клітини». Таким   чином зробив іще чимало відкриттів.  Його  листи спочатку  друкувались  у наукових  журналах,  а 1695-го  були  видані  книжкою «Таємниці  природи,  відкриті Антоні  Левенгуком  з  допомогою  мікроскопа».  Так  виникла нова  наука  -  мікробіологія.

Отже,  оптичний  мікроскоп, дія  якого  базується  на  заломленні світла системою лінз, став історично першим збільшувальним  приладом,  який  послужив науці.  Нинішні  оптичні  мікроскопи  вже  дають  збільшення до  3000  разів.  Утім,  сьогодні вже  існують  мікроскопи  інших видів.  Так,  в електронному,  винайденому  в  1930-х  роках, збільшене  зображення  одержують  з  допомогою  пучків  електронів.  Він дає збільшення у  сотні  тисяч  разів.  Винайдені у  1980-х  атомний  силовий  та тунельний  мікроскопи  дають змогу  розглядати  зображення об’єктів ядерного масштабу - окремі  атоми  й  молекули,  які уже збільшують у мільйони разів.  Саме  завдяки  їм  стали можливими досягнення в галузі біології,  генної  інженерії,  медицини,  фізики  твердого  тіла, інших  наук.  І  це,  запевняють учені,  не межа,  адже  мікросвіт, як  і  всесвіт,  безмежний  і  в ньому  ще  дуже  багато  таємниць.

До речі, служить цей  прилад і  мистецтву.  Зокрема,  без нього ніколи  не  з’явилися  б  на  світ шедеври-мініатюри українського майстра Миколи Сядристого, який  зумів  не  тільки  підкувати блоху, а й створити найменший у  світі  механічний  годинник... у  голові  в  бабки!

Найбільший з родини оленевих

У багатьох людей склалась думка,  що олені  і лосі  - різні тварини.  Втім, лось  - також олень, до того ж велетенський.

Лосі  поширені  у лісовій  зоні Північної півкулі,  рідше  -  в Лісостепу  і  на  околицях  степової зони.  У  Європі  ці  тварини  зустрічаються  в Польщі, Угорщині, Чехії,  Білорусі,  на  Півночі  України, з Скандинавії і  Центральній Росії.  В Азії -  від  Північної Монголії і Північно-Східного Китаю до  північної частини  сибірської тайги. У Північній Америці водяться  на  Алясці,  в  Канаді  і на  північному сході  СІІІА...

За  зовнішнім  виглядом  лось помітно  вирізняється  серед  інших оленів. Тулуб і  шия у нього короткі,  загривок  високий,  у вигляді  горба.  Ноги  сильно  витягнуті,  тому,  щоб  напитися, лось  вимушений  заходити  глибоко у  воду або ставати  на  коліна передніх ніг.  Голова велика, горбоноса,  з  нависаючою  м’ясистою  верхньою  губою.  Під горлом м’який шкірястий  виріст (так звана сережка), що досягає 25-40  см.  Шерсть  груба,  буро-чорна,  ноги  світло-сірі,  майже білі.

Ясна  річ,  візитівкою  самців лосів є роги,  нерідко лопатоподібні  за  формою.  Вони  узагалі найбільші  серед  усіх  ссавців, їхній  розмах  досягає  180  см.  А  важать  такі  25-30 кг.  Щороку  у  листопаді-грудні  лось скидає  свої  роги і ходить без них до квітня-травня.  При  цьому  самки  рогів  не мають.

Ці тварини - справжні велети. Уявіть, довжина тіла лося  може досягати 3 м, а висота у загривку (без рогів)  - до 2,5 м.  Вага  дорослих  самців -  близько  700  кг.  Такий  собі  здоровило,  та  й  годі.

Цей звір навіть ходити багато не  любить.  Літня  спека  і  гнус роблять його нічною твариною. Глибокого снігу не люблять, бо провалюються  і  застрягають  у ньому.  Голодно  їм  узимку,  цієї пори вони лише відкушують гілки  і  пагони  дерев,  обгризають кору.  В  ці  дні  добовий  раціон лося  рідко  коли  перевищує  12 кг  поживи.  А  влітку лось  щодоби  поїдає  і  35-40  кг.  Це здебільшого листя дерев і кущів, трава,  гриби,  мохи,  лишайники.  Й  мухоморами рогаті  велети  часто  ласують. Учені  вважають,  що саме в  цих грибах містяться вельми  помічні для  здоров’я  тварин  речовини.

У  лосів  хороші  слух  і  нюх, але слабкий зір:  вони  не бачать нерухомої  людини  на  відстані десяток  метрів.

Лося  часто  називають  «сохатим».  Це  таке  собі  поширене його  прізвисько,  як  у  ведмедя -  «клишоногий»,  а у  вовка  - «сіроманець». Як воно виникло? Пояснення  цьому  дали  вже  не вчені-зоологи, а вчені-фольклористи, які знають багато легенд і  казок  народів  світу.  Так  ось, там  лосі  найчастіше  зображені як вельми злостиві  і люті  істоти. Мабуть, колись люди, які багато промишляли  в лісах, дуже боялися  цих  великих  рогатих  тварин.  Зустріч  із  ними  викликала страх.  Тож,  щоб  не  згадувати справжнє  ім’я  «лютого  звіра»  і тим самим не накликати на себе зустріч  із  ним,  люди  вигадали для  нього  прізвисько  -  «сохатий».

А  тим  часом  тварина  ця  унікальна своїм цілющим молоком, яке  вчетверо  жирніше  за  коров’яче та містить уп’ятеро більше  білків.  При  цьому  воно  не кисне до 7  діб,  оскільки  ще й наділене природною стійкістю до  бактерій.  Також  м’ясо лосів дуже  цінне.

Втім, люди люблять лосів навіть не за м’ясо та молоко, а за те,  що  вони  напрочуд  красиві. На жаль,  чисельність  сохатих  в країні  різко  скоротилася,  тому 9  листопада  2017  року  лося внесли  до  Червоної  книги  України.  Тож  щасливою  можна назвати  кожну  зустріч  із  цією твариною  в лісах  України.

Чи однаково бачать люди одним і двома очима?

Ні, не однаково. У людини з одним оком дещо інше зорове сприйняття. Зокрема, вона може оцінювати розмір і форму оточуючих предметів, проте одним оком їй дуже важко оцінити, на якій саме відстані перебуває предмет. Тож далекі й близькі об'єкти зазвичай вона розрізняє лише за їх величиною. Через це люди з одним оком не можуть дивитися 3D-фільми, оскільки їх зоровий аналізатор не в змозі сприймати барвисті ефекти. Їм важко грати у футбол, волейбол та інші ігри, де необхідно правильно оцінювати дистанцію до м’яча або інших предметів.

Щоб зрозуміти, про що йдеться, кожний із двооких може провести на собі такий експеримент, пояснення якому можна знайти на уроці фізики.

Затуліть одне око долонею і тримайте перед собою у напівзігнутій руці олівець. А тепер спробуйте збоку доторкнутися до олівця витягнутим пальцем іншої руки. Дуже ймовірно, ви промахнетеся! Бо одним оком ми бачимо олівець, але не можемо визначити, наскільки він від нас далеко. Тоді ж коли ми дивимося двома очима, то легко зможемо доторкнуттися до олівця.