Птах, що переборює вітер

 

Вийшов на околицю Дрогобича, дивлюся  в бінокль на гори.  Раптом  далеко над лісом  побачив  птаха,  який  наче висів у  повітрі.  Це сокіл.  Він  тріпотів крилами  на одному місці, виглядаючи здобич, за що дістав свою українську назву  -  боривітер звичайний.

У  дорослого  самця  верх  голови  сірий  із темними плямами серцеподібної форми. Голова  ж і спина самички - іржасто-руда з темними поперечними смугами. У боривітра звичайного крила гострі, вузькі, хвіст ніби обрубаний, а в польоті  ще й розширений на кінці.

Боривітер звичайний  належить до  родини  соколових.  В Україні  поширені такі  види соколів: балабан, кібець, сапсан, чеглок, боривітер  звичайний  і  боривітер  степовий.  Це гніздові  птахи-хижаки.  Зір  у  них  у  п’ять разів  гостріший,  ніж у  людини,  а  швидкість польоту  при  атаках,  наприклад  у  сапсана, становить близько 280 кілометрів за годину.

Боривітер  звичайний  оселяється  в  лісах, іноді в селах по всій території країни. Гніздиться на  деревах,  займаючи  готові  кубла  великих птахів, а також у дуплах дерев, тріщинах берегових  урвищ,  у  щілинах  скель  і  навіть  у вентиляційних  отворах,  під дахами  будівель.

Прилітає наприкінці березня  -  на початку  квітня.  Відлітає  у  вересні-жовтні.

Живиться птах переважно комахами, гризунами,  ящірками,  зрідка  ловить  дрібних пташок.  Боривітер дуже  корисний,  знищує багато  мишей  і  навіть  щурів.  Потребує  повної охорони.

Цього  птаха,  який  не  уникає  людини, можна  принаджувати  в  певні  місця,  облаштовуючи штучні  гнізда відповідних розмірів.

Михайло Хащівський-Гуй// Сільські  вісті № 23 (19871) від 30.03.2021 року.

Водосвинка

 

Людству  відомо чимало  видів гризунів.  В основному  вони  невеликого  розміру,  як-от сліпаки,  кроти,  миші...  Та чи  можете ви уявити  гризуна з довжиною тулуба майже  півтора метра? Саме такою є  капібара...

Капібару  можна  зустріти на  просторах  Центральної  та Південної  Америки.  Мовою і  тамтешніх племен  індійців гуарані слово  «капібара» означає «господар  трав»,  і  справді, ця істота дуже любить пастися на берегах  тамтешніх  водойм та  на  луках,  навіть  тих,  що високо в горах Анди.  А  надто поблизу  річок  Оріноко,  Амазонка  і  Ла-Плата.  До  речі, тварина рідко віддаляється від води  більш  ніж  на  кілометр, її  життя  пов’язане  із  сезонними коливаннями  рівня  води. У  сезон  дощів  капібари  розсіюються  по території,  а в посуху  скупчуються  на  берегах великих  річок  та  інших  постійних  водойм  і  часто,  шукаючи  воду  і  корм,  долають значні  відстані.

Як  ми  уже  казали,  капібара є велетнем-рекордсменом серед гризунів.  Довжина тіла  цієї суціль  укритої  довгим  жорстким волосом  дорослої особини  сягає  1,35  метра.  А  важить  вона часом  майже  70  кілограмів. Учені  вважають, що в минулому існував  ще  крупніший  вид  капібар,  навіть завбільшки  з ведмедя  гризлі, але в процесі еволюції він чомусь «не прижився».

Зовні  цей  гризун  дуже  скидається  на  домашню  морську свинку,  тільки,  ясна  річ,  здоровенну.  Бо  має  таку саму  масивну  голову  з  широкою  мордою,  короткими  округлими  вухами,  широко  розставленими ніздрями і  відносно маленькими очима  високо  на  голові.  Ще  й куций  хвостик  і  кінцівки  як  у поросяти.  Тільки  пальці  на кінцівках з’єднані невеликими плавальними  перетинками,  з  короткими  сильними  кігтями.  До того  ж  капібара  -  вправний плавець  і  пірнач.  Високе  розташування  на  голові  очей,  вух і  ніздрів  дає  змогу  тримати  їх над  водою  при  плаванні.  Тож недарма  тварину  прозвали  ще й  водосвинкою.  Між  іншим, така  ж  її  і  наукова  назва – hydrochoerus. Це  слово  складається з двох грецьких:  ϋδωρ  (гідор)  -  вода і χοίρος (хойрос) - свиня, тобто «водяна свиня».

Живуть  капібари  групами  по кількадесят  особин.  А  спілкуються  зазвичай  з  допомогою свисту,  а  також  клацаючих  і гавкаючих  звуків. Двічі  на рік самка приводить по  двоє-восьмеро  досить  кумедних  і  незграбних  дитинчат близько  1,5 кілограма завважки кожний.  Вони  народжуються вже  з  шерстю,  розплющеними очима і зубами.  Матусі  вигодовують їх власним молоком,  водночас  водять  на  пасовище,  де малеча скубе травичку.

Цікавим є те,  що  між капібарами та різними пташками  існує симбіоз, тобто взаємодія і співіснування представників різних біологічних видів. Пташки часто вмощуються  на  спинах  водосвинок  і  живляться  комахами  з їхньої шерсті, а також криками попереджають про наближення хижаків.

Матері  з  дитинчатами  доводиться  постійно  втікати  чи  й захищати  їх  від  численних  хижаків.  Як-от диких собак,  крокодилів,  ягуарів,  анаконд.  Від наземних  хижаків  вони  ховаються під водою, дихаючи крізь ніздрі,  які  залишаються  на  поверхні.

Загалом же вдачею капібара - флегматичний добродушний вегетаріанець.  Корм  тварин  на волі  включає  плоди  і  бульби, сіно  і  траву,  водні  рослини.  У неволі  харчуються  кормами  в гранулах  і  рибою.  Непогано приживаються  як  домашні улюбленці.  Живуть  капібари  в середньому  9-10  років,  а  в  неволі  до  12.

Капібара  гавкає,  коли  чимсь стурбована,  і  свистить,  коли просто  хоче  «поговорити».  До людей ставиться довірливо. Може  покласти  голову  на  коліна, замуркотіти,  як  кішка,  підставити  животик,  щоб  його  почухали.  В  процесі  такої ласки  інколи настільки розслаблюється, що  засинає,  абсолютно  не  переймаючись про свою безпеку. Водосвинка  також  дуже  легко піддається дресурі, її без особливих  зусиль  можна  навчити виконувати  різні  трюки.

Перші  капібарові  ферми з’явились  у  Венесуелі  в  80-х роках  минулого  століття.  Розведення  капібар  дало  змогу перетворити заболочені ділянки суші  на  пасовища,  і  сьогодні такі  ферми  дуже  рентабельні. А  жителі  регіонів,  де  капібари розмножуються  в  природі,  навіть  тримають  їх  як  домашніх улюбленців  і  вигулюють  на  повідках.

Морський котик

 

Назва  цих тварин  може збити  з пантелику людей,  які  ніколи  їх  не  бачили. Адже з добре знайомими  нам  Мурчиками  вони  не  мають нічого спільного. Справа в тому, що  гостра морда та довгі  вуса  морських  котиків чимось  нагадали  науковцям  котів.  Звідси  і  пішла така  кумедна  назва...

Морські  котики  належать  до  біологічної підродини  вухатих тюленів,  котрих поділяють  на  південних  та  північних,  із яких  останні  ледь  не  вдвічі  більші  за своїх  родичів.  Так,  зазвичай  вага  дорослого самця  північного  морського  котика досягає  350  кілограмів,  а довжина тулуба  зі  сплющеними  кінцівками-ластами  -  двох  метрів.  Тоді  як  самки більш  як  утричі  менші  і  легші.

Ці  тварини  зустрічаються  на  всій території  північної  частини  Тихого  океану від Японії до Південної Каліфорнії включно  з  Беринговим  морем.  Зараз  їх  популяція  налічує  приблизно  1,2  мільйона особин.  Причому більшість з них, близько двох  третин,  з’являється  на  світ  на  островах  Прібилова,  розташованих  у  Беринговому  морі.  Невеликі  лежбища  розташовані  на  острові  Богослов  у  районі Алеутських,  а  також  на  Курильських  і Командорських  островах.

Усі  види  морських  котиків  мігрують. Особливо далекі  «запливи»  здійснюють північні.  Ці  міграції спричинені  необхідністю  споживання  калорійної  їжі  для виведення  потомства.  Всю  зиму  котики проводять  у  відкритому  морі,  повертаючись  на  сушу  лише  навесні.  Вони  навіть  уміють  спати,  дрейфуючи  на  поверхні  води,  перевернувшись  на  спину.

Рятує їх  від лютих холодів густе хутро. Воно  набагато  щільніше,  ніж у наземних тварин.  Додатковою термоізоляцією  котикам  слугує  підшкірний  шар  жиру.

Завдяки  обтічній  формі  і  потужним ластам  морські  котики  можуть  занурюватися  на  глибину  до  200  м.  До  того  ж непоганий  зір  дає  їм  змогу  знаходити здобич  навіть  на  глибині,  в  умовах  поганого освітлення.  А  ще  візитівкою  морських  котиків  є  довгі  чутливі  вуса,  вібриси,  що  допомагають їм  орієнтуватися навіть  у  дуже  каламутній  воді.

Більшу  частину  року  морські  котики можуть  плавати  самі  по  собі  або  жити невеликими  групами  в  тих  місцях,  де вдосталь  корму.  Та  коли  настає  шлюбний  сезон,  ці  тварини  збираються  на березі  в  колосальних  кількостях.  Там же самки  і  народжують своїх дитинчат, які  спочатку  у  40  разів  менші  за  них.

Юний  морський  котик  п’є  материнське  молоко майже цілий  рік.  Щоб забезпечити малюка,  самці  доводиться  раз у  раз  покидати  його  на  березі  і  вирушати  на  полювання. Згодом вона відлучається все частіше і  на  триваліший  термін.  Самки  морських котиків -  дуже хороші  матері,  вони легко розпізнають своїх дітей по голосу і запаху. Завдяки  цим  ознакам  здатні  пізнати  один одного навіть через роки розлуки. Дитинчата починають  харчуватися  твердою  їжею  задовго до того, як мати остаточно припинить їх  годувати.  Тому  з  раннього  віку  більшу частину часу  проводять,  граючи з однолітками  і  тренуючи  мисливські  навички  на мілководді.

Основою  дієти  котиків  є  риба  (така, як оселедець,  макрель, анчоуси  і лосось), також до  неї  входять  кальмари,  криль  і морські  птахи.

Акули,  косатки  і  сивучі  - головні природні  вороги  морського  котика.  Втім, існують  в  його  житті  й  інші  небезпеки. На сьогодні  популяція  морських  котиків зменшується через  надмірне  полювання на  них  людей  заради  цінного  хутра.  На жаль,  із  кожним  роком  кількість  браконьєрів,  які  полюють  на  цих  милих тварин,  невпинно  зростає.  Не  допомагають  навіть  заборони  та  обмеження на їхнє полювання, які упровадила низка країн.  Проте  хочеться  вірити,  що  ця прекрасна  тварина  ніколи  не  зникне  з лиця  планети  через  жагу до  збагачення  людей.

Цибуля ріпчаста

      

        Ріпчаста цибуля поділяється на солодку (салатну), гостру і напівгостру.

Цибулю-ріпку вирощують в основному у дворічній культурі з попереднім вирощуванням сіянки.

Рано навесні, як тільки зійде сніг і дозріє ґрунт, висівають свіже насіння (чорнушку).  Попередньо бажано замочити або простратифікувати його і просушити до сипкого стану. Висівати можна рядковим (через 15-20 см) або шестирядковим способом з відстанню в рядках 15-20, а між стрічками - 35-50 см. Глибина загортання насіння - 1-1,5 см, витрата його - 8-10 г на 10 мг. Щоб поліпшити умови проростання насіння, радимо сходи мульчувати невеликим шаром перегною.

Перше проріджування проведіть після появи сходів, залишаючи сіянці на відстані 2-3 см один від одного, друге - через 20-25 днів, видаляючи рослини так, щоб вони залишилися через 6-8 см.  Після кожного проріджування добре підживлювати цибулю коров’яком,  розведеним у 5-8 частинах води, гноївкою з розведенням їїу 2-3 рази або розведеним у 12-15 частинах води пташиним послідом.

Проти семи недуг. «Цибуля проти семи недуг», - говорить народна мудрість.  Як лікарський засіб вона застосовувалася із найдавніших часів. Унікальні цілющі властивості цибулі були відомі в Давньому Єгипті, а також в часи Давньої Еллади й Римської імперії.

Цибуля має здатність боротися із хвороботворними мікроорганізмами. Ця чудова властивість забезпечується високим вмістом особливих летких речовин - фітонцидів.

У цибулинах також містяться різні азотисті речовини, деякі цукри, у тому числі глюкоза, фруктоза, сахароза, мальтоза. Крім  того, у них є солі кальцію, міді, заліза й фосфору, дуже корисні для людського організму.

З  цибулі отримано низку лікарських форм. Спиртова витяжка має антибактеріальну дію  й стимулює діяльність кишківника. Суміш витяжки з цибулі із гліцерином використовують для лікування трихомонадних кольпітів. Установлено високу ефективність вдихання фітонцидів цибулі при кашлі, бронхіті, коклюші. Овіжии сік сприяє підвищенню потенції в чоловіків. Застосовують при лікуванні и профілактиці гіпертонічної хвороби атеросклерозі.

Чорна бактеріальна плямистість

 

Збудником хвороби  є бактерія,  що вражає томати й перець із моменту появи сходів.  Хвороба  спостерігається  як у парниках, так і на грядках.

Проявляється на всіх надземних органах рослини: листках, черешках, стеблах і  плодах.  На листі утворюються чорні плями діаметром  0,5-2  мм,  тканина навколо  плям  жовтіє,  на черешках  і стеблах плями подовжені, при сильному ураженні зливаються.  При  зараженні в молодому віці рослини гинуть.

Уражаються також зелені  й червоні плоди.  При цьому на них з’являються дрібні, опуклі, блискучі чорні плями, іноді оточені водянистою облямівкою. Надалі вони збільшуються й досягають в окремих випадках 5-6 мм. Особливо багато плям  утворюється  в  нижній  частині плода, ближче до плодоніжки. На стиглих плодах тканина  під плямами  злегка розм’якшується. Захворювання знижує якість плодів і зменшує врожай.

У період вегетації бактерії переносяться на здорові рослини дощем і вітром, із бризками води при поливах, вони проникаютьу тканини рослин через устячка й ранки.

Джерелом інфекції служать насіння й рослинні залишки, на яких бактерія може зберігатися до 10 років.

Заходи боротьби:

1. Чергування культур.

2. Знезаражування насіння в розчині перманганату калію малинового кольору протягом  30 хвилин  з  подальшим промиванням у холодній воді.

3. Обприскування рослину період вегетації,  починаючи  з розсадного віку, бордоською сумішшю  (100 г мідного купоросу з додаванням  100 г вапна на 10 л води), або хлорокисом м іді, або полікарбацином (40 г на  10 л  води),  обприскують два рази в розсадному віці.

4. Відбирання здорових плодів на насіння.

5. Збирання і знищення післязбиральних рослинних решток.

 

Фітофтороз

 

     Найшкідливіше захворювання томата й перцю, що вражає в основному плоди. На деяких сортах фітофтороз уражає листя й стебла. На листі з'являються великі коричневі плями з ясно-зеленою облямівкою.

У вологу погоду на нижньому боці листка з'являється білий наліт, що складається з конідієносців гриба. Стебло покривається темно-коричневими смугами. Уражені тканини у вологу погоду загнивають, у суху - засихають.

Плоди інфікуються спорами гриба. На них стають помітними розпливчасті бурі тверді плями. Поступово збільшуючись у розмірі,  вони захоплюють весь плід, і він розм’якшується.

Інфекція передається з післязбиральними рештками й з посадок зараженої картоплі. Перші осередки хвороби в теплицях можуть з ’явитися через  10 днів після розвитку її на картоплі. Гриб потрапляє на рослину через щілини в покрівлі, із краплями дощу.

Поширення хвороби тісно залежить від умов навколишнього середовища. Надлишкова вологість повітря, роси й тумани, помірна температура вдень (22-24⁰С) із похолоданням уночі до  10°С сприяють розвитку хвороби. Суха спекотна погода гальмує її появу.

Заходи боротьби:

1. Основний попереджувальний захід проти захворювання - ізоляція посадок томата й перцю від картоплі, особливо від її ранніх сортів, які сильно уражаються фітофторозом.

2. Передпосівне протруювання насіння в розчині перманганату калію малинового кольору протягом 20 хвилин з подальшим промиванням у холодній воді, просушуванням й висіванням у ящик.

3. Для підвищення стійкості до фітофторозу розсаду двічі підживити фосфорно-калійними добривами або провести позакореневе підживлення мікроелементами (сірчанокислий марганець -  4 г, сірчанокисла мідь - 2 г, борна кислота - 2 г, сірчанокислий цинк - 2 г на 10 л води).

4. Обприскування  розсади бордоською сумішшю (100 г мідного купоросу й 100 г вапна на 10 л води) за 5-6 днів до висадження розсади.

5. При висадженні розсади в ґрунтулити в лунку 0,3-0,5 л перманганату калію (2 г на 10 л води), а потім поливати ще 4 рази через кожні 10 днів по0,5л у лунку.

6. Поливати томати (навітьусуху погоду) не частіше ніж раз на тиждень і тільки теплою, нагрітою на сонці водою (у борозенки).

7. Вологість повітря в теплиці підтримувати на рівні 60-70%, застосовувати приточно-витяжну вентиляцію, а в дощову погоду підсушувати повітря за допомогою обігріву теплиць і  посиленої вентиляції.

8.  Обприскування рослин у період зав’язування плодів на другій китиці настоєм часнику через кожні 15-18 днів (до 5 разів), у міру наростання плодових китиць і листя під ними (в 10 л води розвести  1,5 г перманганату калію, сюди ж додати 1,5 склянки подрібненого часнику, перемішати, відфільтрувати й обприскати).

9. Обприскування рослин оксихо-мом -80 (до 3 разів): для приготування  робочого розчину 2 таблетки або 20 г порошку розводять у 10 л води; обприскують у безвітряну суху погоду з інтервалом 10-14 днів; витрата розчину - до 1 л на 10 м² в умовах відкритого ґрунту і до 2 л на 10 м² у теплицях; термін останньої обробки на відкритих ділянках - за 20 днів до збирання врожаю, у теплицях за 4 дні.

10. Збирання томатів до їхньої повної стиглості (якщо в одну з ночей термометр показав 10°С, то не можна залишати плоди на рослинах); зняті плоди необхідно опустити на 1 -2 хвилини в гарячу воду (60⁰С) або в розчин бури (100 г на 10 л) з температурою 50⁰С, а потім дати їм обсохнути й покласти на дозрівання при 25⁰С.

11. Збирання  і знищення  післязбиральних рослинних решток.

12. Глибоке перекопування ґрунту після збирання врожаю.

13. Посадка стійких сортів.

Зморшкувата, або смугаста, мозаїка

 

Найпоширенішими хворобами картоплі є такі: зморшкувата, або смугаста, мозаїка, закручування листків, складчаста мозаїка,  крапчастість бульб.  Найменування  вірусних захворювань  картоплі в більшості випадків визначається найтиповішою ознакою проявуураження. Нерідко на одній рослині можуть зустрітися 2-3 і навіть більше вірусних захворювань.

Для цього захворювання характерні первинна й вторинна інфекції. При первинній  інфекції рослини  заражаються в поточному вегетаційному періоді, виростаючи при цьому зі здорових бульб. При вторинній  інфекції рослини уражаються,  виростаючи  із хворих бульб,  заражених вірусом у попередньому році.

Ознаки захворювання рослин при первинній інфекції виражені досить слабко, а іноді в перший рік можуть і бути відсутніми

Зазвичай  в середині-кінці липня  на листках нижнього ярусу спостерігаються нечисленні дрібні некротичні плями, на зворотному боці цих же листків видно слабкі темні штрихи.

При вторинній інфекції ознаки мозаїки виражені різко. Хвороба  проявляється у двох формах.

У рослин, уражених першою формою хвороби, листя має мозаїчне забарвлення, пластинки листка стають зморшкуватими,  на них розвиваються  некрози (або некротичні штрихи). Штрихи особливо добре помітні на жилках, в основному на зворотному боці нижнього листя. Пізніше нижні листки обвисають і повністю відмирають, залишаючись висіти на висохлих черешках.

У рослин, уражених другою формою хвороби, мозаїка листя часто відсутня, на листках з ’являється велика кількість некротичних плям, на жилках і черешках помітна штрихуватість. Для обох форм хвороби властиві крихкість стебел і розкидистий вигляд куща.

Мозаїчні рослини мають більшу концентрацію вірусу,  ніж рослини із сильним розвитком некрозів, і у зв’язку з цим частіше є джерелом поширення вірусу в полі.

Переносниками вірусу є різні види попелиць, також можлива передача інфекції конкретним  шляхом  -  при  зіткненні хворого й здорового бадилля. Передається вірус і через бульби.

Заходи боротьби:

1.  Використання здорового посадкового матеріалу.

2.  Передпосівне  пророщення бульб з одночасним відбраковуванням бульб з ненормальними паростками.

3. Очищення посівів від уражених рослин за зовнішніми ознаками: перше очищення проводиться наприкінці червня, друге - після цвітіння картоплі.

4. Проведення боротьби з попелицями, цикадками й іншими комахами - переносниками вірусів.