Чому медузу назвали «португальським корабликом»?

     Мабуть,  почнімо  з  того,  що «португальський кораблик» (його офіційна  назва  -  фізалія)  не одна  медуза,  не  один  організм, як  багато  хто  думає,  а  велике зібрання  океанічних  вільноплаваючих  медуз  і  поліпів.  Вони дуже  тісно  взаємодіють  і  тому мають  вигляд,  як  одна  істота.  У кожного  члена  цієї  живої  «холодцеподібної  колонії»  власна особлива  функція.  Так,  одні  керують  рухом,  інші  полюють  на здобич  (а це  в основному дрібні ракоподібні та мальки риб), треті паралізують  її  своїми  жалкими клітинами, четверті перетравлюють і розподіляють поживні речовини по всій  колонії...

«Португальський кораблик» поширений у тропічних і субтропічних  морях  і  у  теплих  водах  відкритого  океану.  А  своє  ім’я  він отримав тому, що має наповнений повітрям  гребінчастий  поплавець пурпурового забарвлення, заповнений азотом, вуглекислим газом і  киснем.  Під  час  руху  колонії цей  міхурець випинається з води приблизно на  15 см і за формою чимось нагадує косі вітрила португальських каравел XV-XVI  століть.  Власне,  «португальський  кораблик»  і  використовує його як вітрило для  руху колонії у  сприятливому  напрямку.  При цьому в популяції існує приблизно рівна кількість «правовітрильних» і«лівовітрильних» особин, що забезпечують  рух  кораблику  при вітрі, що постійно дме над морем чи океаном.  А якщо насувається шторм,  то  «кораблик»  спускає міхур і  йде під воду.

Під міхурцем  «португальського кораблика»  звисають ниткоподібні жалкі щупальця завдовжки  близько  15  м.  Вони потенційно небезпечні  і для людини.  Отрута  цього  морського організму миттю розповсюджується  по  лімфатичній  системі  і може  викликати  сильний  біль  і судоми.  При  цьому відірвані  від колонії і навіть висохлі  щупальця, викинуті на берег, лишаються активними  і  можуть  завдавати ураження ще... протягом кількох тижнів!  Недарма  фермери  Гваделупи  і  Колумбії використовують висушені  щупальця  фізалій як отруту  проти  пацюків.

//Сільські вісті №61 (19808)  від 14.08.2020 р.

Який вигляд має птах ківі, якщо фрукт назвали в його честь?

           Птах ківі  - ендемік Нової Зеландії. Це означає, що він мешкає тільки в цьому місці і більше ніде на планеті. Зустріти його у сирих вічнозелених тамтешніх лісах досить складно, адже він веде нічний спосіб життя, ховаючись удень у дуплах або під корінням дерев, а також у виритих норах.

Уперше  побачивши  цю  істоту, що  за  розмірами  не  перевищує звичайну  курку,  відразу  й  не збагнеш:  чи  то  птах,  чи  то  звір? Він здається  волохатим, бо його тіло  густо  вкрите  м'якесеньким пір’ям  сірого  або  коричневого кольору. У  ківі  немає  ні  крил,  ні хвоста. Точніше сказати, крила у нього є, але крихітні - не більш як 5 сантиметрів, через що їх просто  неможливо  помітити  під густим  оперенням.  Це  найменші крила з усіх нині живучих птахів. До  того  ж  ківі  ще  й  має  деякі ознаки ссавців. Наприклад, дуже чутливі  щетинки  (вібриси)  біля основи дзьоба.  Однак ківі  -  це птах,  просто нелітаючий.

Сам  же  птах  їсть  комах,  земляних черв’яків,  молюсків,  опалі ягоди.  Будова  його  дзьоба  дає змогу  буквально  винюхувати черв’яків  і  комах.  Ківі знаходять здобич,  розгрібаючи  землю  ногами  і  глибоко занурюючи  в  неї свій  довгий  дзьоб.  Іноді  їдять ракоподібних  і  дрібних амфібій.

Вони  утворюють  пари  на  все життя.  Через  3  тижні  після шлюбного дійства ці пташки зносять в норі або під корінням дерева  одне  яйце.  Зате  яке  це яйце!  При  вазі  самки  2-3  кг  її яйце  важить  500  грамів.  Відкладене яйце насиджує самець, який залишає  гніздо  тільки  для  того, щоб  поїсти.  У  ці  години  його підміняє  самка.  Щоб  пташеня ківі  вилупилося  з яйця,  потрібно приблизно 85 днів.

Ківі  -  істоти  щасливі,  тому що  вони  довгожителі.  У  природному  середовищі  птахи  можуть  прожити  60  років,  якщо, звичайно,  не  стануть  здобиччю місцевих  хижаків.  Вони  дуже вразливі у сучасних умовах, здебільшого через хижаків (які були завезені  європейцями  відносно недавно),  адже  ті  з  легкістю знаходять  ківі  по  запаху.  Вся справа в тому,  що пір’я  ківі  має специфічний  і  досить  сильний запах,  що нагадує грибний...

То чому ж,  спитати б,  на їхню честь назвали фрукти?  Вчені  кажуть,  що  це  просто  випадковий збіг назв, не більше.

//Сільські вісті №65 (19813) від 28.08.2020 р.

Чи правда, що, банан - трава?

     Так, банан -  не дерево.  Тільки ж яка височенна  ця  багаторічна  трав’яниста  рослина!  У дикій  природі  (а її батьківщиною є тропіки  Південно-Східної  Азії)  часом  виростає  заввишки  до  15  метрів  (майже  з п’ятиповерховий  будинок!).

     Що  робить  її однією  з  найвищих  (разом  із  бамбуками) трав у світі.  Ясна  річ, у такої трави  могутня й  коренева  система.  Банан  не  має  дерев’янистого стовбура,  у  нього  м’ясисте  і дуже  соковите  стебло.  У  дерева  є  кора  і річні  кільця,  а  стебло  банана  утворюють ущільнені стебла трави. Отже, вони не ростуть на деревах і кущах, це плоди трав’янистої  рослини.  Тому  банани  не  фрукти,  а ягоди.  Здивувала вас  ця  рослина?

Стебло  її  утворене  черешками  великих широких  листків  завдовжки  від  3  до 6  метрів.  На  одному  стеблі  дозріває, як  правило,  300  плодів  загальною  масою 500  кг.  За  вагою  (відносно  самої  зеленої маси рослини) врожай бананів займає друге місце  у  світі,  поступаючись  апельсинам,  і значно  випереджує  виноград.  При  цьому кожен  відросток банана плодоносить лише раз у житті, потім, як усяка трава, відмирає, а  на  його  місці  відростають  нові  пагони. Запах  квіток  банана  приваблює  комах, птахів і, звичайно ж,  мавп.  Багато видів цієї поширеної у тропіках  рослини  розцвітають лише  уночі  й  тому  запилюються  кажанами і  різними  нічними  комахами.

До речі, чи знаєте ви, друзі, що латинська назва банана - Musa sapientum, що означає  «фрукт мудрої людини». Також ми  звикли, що  стиглі  банани  жовті,  а  недозрілі  -  зелені. А втім, вони бувають червоні, золотисті і навіть чорні та блакитні.  М’якоть червоних бананів  ніжніша,  тому  їх  складніше  транспортувати.  До  нас їх  украй  рідко завозять. Загалом  же  на  сьогодні  виведено  майже 200 культурних сортів бананів, які вирощують на  плантаціях.  Так  звані  фруктові,  або  солодкі,  плоди споживають свіжими. Є також борошняні банани, що містять багато крохмалю, тому їх їдять, як у нас картоплю,  вареними.  Із  технічних  бананів  (а  є  й  такі сорти)  виготовляють  міцні  корабельні  обладунки  і  навіть  тканини,  які  практично  не піддаються  гниттю.

У  багатьох  країнах  банани  є  одним  із  основних  джерел  харчування  -  наприклад, тільки  в  Еквадорі  річне  споживання  цього продукту  становить  80  кг  на  душу  населення (для  порівняння,  в  Україні  цей  показник  - 0,29  кг).  Найбільше  їх  вирощують  в  Індії  та Бразилії. Частка бананів серед усіх вирощуваних культур  займає  четверте  місце  у  світі,  поступаючись тільки рису, пшениці й кукурудзі.

//Сільські вісті №71 (19819) від 18.09.2020 р.

Бакенбарди, ще й вуха з китицями

       Рись нині дуже  рідкісна тварина в Україні. За оцінками біологів, у наших хвойних та листяних угіддях  не  набереться  й  півтисячі  особин. Їх іще  можна зустріти  на Поліссі,  у Карпатах та хіба що в Київській  області...

Навіть  важко  повірити,  що  колись  ці  хижі  ссавці  родини  котових  густо  населяли ліси на теренах України.

Рись  зазвичай  буває  завбільшки  десь  із    доброго  собаку,  наприклад  вівчарку.  У  неї дуже характерна голова: порівняно невелика, округла  і  дуже  виразна.  Забарвлення  від  середньо-коричневого  до  золотистого  і  бежево-білого, іноді з темно-коричневими плямами, особливо на кінцівках. Всі види рисей мають  біле  хутро  на  грудях,  череві  й  на внутрішніх боках  ніг.

Серед  своїх  родичів  ця  кішка  також  вирізняється куцим хвостом, довгими вібрисами, розкішними  бакенбардами  на  морді  та  вухами,  кінчики  яких увінчані  пучком  чорного волосся  -  такими  собі  волосяними  китичками. А ще напрочуд густим хутром та надзвичайно  широкими  і  вкритими  пухом  кінцівками лап.

Саме завдяки такій будові тіла рись добре пристосована  до  суворих  природних  умов. Узяти  хоча б  китички  на вухах.  Учені  з’ясували, що це не просто прикраса, а своєрідна антена, котра допомагає тварині вловлювати навіть  найтихіший  шерхіт  довкола.  Тому, якщо  китички  відрізати,  слух у  рисі  відразу сильно  притупиться.  А  широкі  лапи  чудово утримують  звіра  від  провалювання  на  глибокому снігу  під час  переслідування  здобичі.

Зазвичай  рись  має  в  лісі  власну  ділянку для  полювання,  якої  тримається  впродовж життя.  Добуває  зайців,  тетеруків,  різних дрібних  гризунів.  Іноді,  особливо  взимку, полює  й  на  копитних  тварин,  котрі  стають безпорадними  на  снігу  -  провалюються  і застрягають у ньому. До речі: рисі мають 28 зубів  замість  звичайних  30  у  інших  членів родини  котових.

Щоб уполювати білку чи  куницю, тварина нерідко  видирається  за  ними  на  дерево. Вона добре лазить по гілках і тримається на стовбурі,  вчепившись  за  нього  гострими  і довгими  кігтями.  Іноді  стрибає  за здобиччю у річку й довго плазає в холодній воді. Рись здатна  пропливти  без  спочину  кілометрову відстань, оскільки має добре розвинену мускулатуру та  витривалий  організм.  Проте  зазвичай свою здобич рись не так уже й часто переслідує.  Найчастіше терпляче  підстерігає її десь у хащах біля стежки або нечутно підкрадається  до  неї.  Влучної  миті  стрибає  і вчіплюється в жертву зубами й кігтями. Рідко якій звірині  вдається врятуватися  від неї.

Водночас  вони  надзвичайно лагідні  і  турботливі батьки для свого потомства. У травні або на початку літа в лісових хащах у невеликій  земляній  ямі  або добре  замаскованій борсучій  норі  рись  народжує  двох-трьох  сліпих  кошенят.  Мати  годує  їх  молоком, муркоче щось на своїй рисячій мові і постійно вилизує.  Її слина  містить такі  речовини,  які допомагають  новонародженим  рисенятам набути  перший  імунітет  від  інфекцій.  Тим часом  батько-рись  постійно  перебуває  неподалік лігвища. А коли кошенята прозріють і  почнуть самі  виповзати  «надвір»,  він  бере активну участь у їх вихованні.

Рисенята довго не полишають батьків: разом живуть і  полюють...

Дуже шкода, що в наших лісах у минулому  столітті цих тварин люди безжально нищили. Аж  поки  1994  року звіра  не було занесено до  Червоної  книги  України.  Бо,  вважалося, рись завдає чималої шкоди тваринному світу лісів. Однак нині точка зору на рись, як і на більшість  хижих  тварин,  змінилася.  Люди вчаться співіснувати з ними у живій природі. Тож  хочеться  сподіватись,  що  цих  надзвичайно гарних тварин у наших лісах із часом побільшає.

//Сільські вісті від 24.07.2018 р.

Водяні буйволи на Півдні України

      У  село  Орлівка  Ренійського  району Одеської області,  розташоване  в  україн-ській  частині  дельти  Дунаю,  привезли  14 водяних буйволів.

Іще торік Україна  взяла участь у  перемовинах  щодо  Паризької кліматичної угоди, яка  нинішнього  року  була  ратифікована  і вже  набула  чинності.  Наша  країна  зобов’язалася  розробити  національну  стратегію  щодо  адаптації  до  зміни  клімату,  а також локальні  стратегії і  плани  дій.

Проект  взялася  реалізовувати  Одеська громадська організація  «Центр регіональних  досліджень»  та  Національний  екологічний центр  України  (НЕЦУ)  за  підтримки  Європейського Союзу, Австрійського агентства з  розвитку  та  Австрійського  Червоного Хреста.  Частину  цих  тварин  надав  і  голландський  фонд  True  Nature  Foundation.

-  Досвід  Орлівки  дуже  важливий  на національному  рівні,  -  сказала  координатор  проекту  Надія  Артем’єва.  -  Це фактично приклад, який  можуть наслідувати інші  сільські  громади.

Індокитайські  ваговози  непогано  витримали  довгу  дорогу  із  Закарпаття, де  вже створено подібне фермерське господарство, втім,  їм  знадобиться  певний  час,  аби  обжитися  на  новому  місці.  Та  вже  зараз можна спостерігати  за  випасом  буйволів  у природних умовах українського  Придунав’я після  їх  нетривалої  адаптації  на  закритій фермі.  Попри  свій  досить  грізний  вигляд легендарні тварини  поводяться  абсолютно спокійно.  Завдяки  появі  в  Орлівці  цього гурту тут буде створено п’ять нових  робочих місць.  Отримають  роботу пастух, охоронці виробники  сиру,  а  згодом  і  гіди  для  майбутніх  туристів  екологічного  парку,  який передбачається  незабаром  створити  в  цій мальовничій  місцевості.

Загалом  же,  на думку екологів,  буйволи повинні  істотно  поліпшити  стан  місцевої екосистеми,  що  вже  відчуває  впливи  зміни клімату.  Адже  ці  потужні  тварини  є  природними  «меліораторами»,  які,  поїдаючи водну  рослинність,  зокрема  інвазійні  різновиди  флори,  яку  не  споживає  місцева худоба,  захищатимуть  від  заростання  дунайські  протоки.  А  це  сприятиме  різноманіттю  ландшафтів  і  слугуватиме  поліпшенню біологічного  потенціалу території.

Варто також зазначити,  що  громада Орлівки  стала  однією  з  пілотних,  які  почали роботу з адаптації до зміни  клімату.  Всього ж  таких  громад  в  Україні  вже  чотири.

Ігор Галущак //Сільські вісті №105 (19437) від 02.12.2016 р

Броненосець

       Ці  тварини  ведуть  свій  рід  відтоді, коли  Землю  ще  населяли динозаври.  Щоправда,  відтоді  вони  дуже здрібніли...

Нещодавно  у  Південній  Америці археологи  виявили  скам’янілі  рештки броненосця  -  гліптодонта,  який  був завбільшки  з  величезного  носорога! Нині  ж  найбільші  представники  цього виду  ссавців  габаритами  не  перевершують добре  вгодовану свиню,  а  найменші  і  поготів  мають  довжину  близько  15 сантиметрів.  Проте  всі  вони  так  само мешкають  на  піщаних  рівнинах,  полях та  галявинах  лісів  Південної  та  Центральної  Америки  аж  до  Півночі  Мексики.

Броненосці – досить незграбні істоти. Навіть трохи кумедний вигляд мають витягнута довгоморда голова з великими свинячими вухами, товстелезний хвіст та  коротенькі  ніжки  з  величезними  кігтями.  Їхнє  тіло  заховане  у  панцир, звідси  й  іще  одна  назва  цих  істот  - панцерники.  До  речі,  у  Південній  Америці  їх  називають  армадилами,  що  в перекладі  з  іспанської  (а  саме  вони були  першими  європейськими  підкорювачами  цих  земель)  означає  «той,  що несе  на  собі  збрую»

Панцир тварини складається  з товстих рогових  щитків,  які повністю  вкривають її  спину. Рожево-сірі  або  бурі,  вони тягнуться  від  шиї  до  хвоста,  з’єднані між  собою  еластичними  шкірястими зв’язками.  Завдяки  цьому  броненосець може  згорнутися  у  дуже  щільну  кулю. Її   можна  вільно  котити  у  будь-якому напрямку,  а  от  розкрутити  лише  тоді, коли  підняти  і  з  силою  гепнути  об  землю.  Але зробити  це  звірові,  який  прагне вполювати  броненосця,  навряд  чи вдасться.  Адже  він  надзвичайно  важкий і  щільно  стиснутий.

Але,  на жаль,  від міцних  ікол  великих хижаків  лати  панцерника  не  рятують, бо  вони  усе ж затонкі. Тож  при  зустрічі з  ворогом  звірятко  намагається  якнайшвидше  сховатися  у  колючих  заростях,  яких  чимало  у  південноамериканській  савані.  Відтак доводиться  сподіватися  лише  на прудкість  власних  ніг.

Втім,  щоб  уникнути  небезпеки,  броненосець  може  стрибнути  й  у  воду, адже  він  чудово  плаває.  При  цьому тварина  заковтує  побільше  повітря,  надуває  черево,  і  тоді  навіть  важкий  панцир  не  заважає  їй  плисти.  Вона  може затримувати  дихання  майже  на  6 хвилин.  Трапляється,  неглибокі  річки просто  переходить  по  дну.

Броненосці  ще  й  чемпіони  із  риття нір.  Ті,  хто  бачив  цих  тварин  у  живій природі,  розповідають,  що  вони  просто зникають  під землею.  Організм  цієї унікальної  тваринки  влаштований  так,  що в  момент  риття  м’язи  передніх  лап  завдяки  великій  кількості  кровоносних  судин  миттєво  насичуються  киснем.  Це,  а також  міцні  і  довгі  кігті  дають  можливість  рити  з  великими  силою  і  швидкістю.  Навіть  у  тверду  кам’янисту  землю савани  він  заривається  за лічені  секунди.  А один  американський  мандрівник  розповів,  що  на  його  очах  броненосець  за хвилину  розгріб  асфальтове  покриття на  дорозі  і  пішов  собі  під  ним  блукати -  рити  далі  ходи.

Зазвичай  він  має  більш  як  10  «стаціонарних»  нір  із  кількома  входами-виходами.  Вдень  тваринка  дрімає  у  своїй схованці,  а з  настанням сутінок вилазить на  поверхню.  їсть  равликів,  черв’яків, змій,  а  також  ягоди  і  корені  рослин.  А найулюбленіша  страва  -  терміти  та інші  комахи.  Розривши  величезний, іноді  більший  за  нього  самого,  мурашник,  він  устромлює  в  нього довгий  липкий  язик,  який  за  секунду  укривається тисячами  комах.

Новонароджені  броненосченята,  вкриті лише  м’якою  шкірою,  вже  через  кілька годин  після  народження  починають  ходити.  Цікавий  факт:  у  тварин  завжди народжується  четверо  або  восьмеро одностатевих дитинчат (близнюків),  тобто  це  або  тільки  «хлопчики»,  або  ж самі  «дівчатка».

Південноамериканці  по-різному  ставляться  до  броненосців.  Бразильські фермери  навіть  спеціально  їх  приручають  і  випускають  на  поля  -  щоб  вони поїдали  шкідливих  комах.  А  от  мексиканці  тваринок  переслідують,  стверджуючи,  що  ті  псують  посіви.  Крім того,  на  них  полюють  заради  їстівного м’яса та  панцира,  з  якого  виготовляють сувеніри  та  музичні  інструменти.  Тому їх  популяція  постійно зменшується, отож існує  реальна загроза,  що,  проіснувавши на  Землі  понад  55  мільйонів  років  і  переживши  не один  природний  катаклізм, армадили  все-таки  зникнуть,  не  витримавши  наступу  людей.

//Сільські вісті №84 (19731) від 29.10.2019 р.