Чому зозуля плаче?

    

   

Зозуля - символ суму та вдівства, туги за життям і минулим; провісниця весни, довгого віку й водночас смерті, нещастя. Вважалося, якщо закувала зозуля, то можна купатися. Вона першою летить у вирій і останньою прилітає звідти, бо в неї зберігаються ключі від вирію.

Голос зозулі був передвісником доброго або поганого врожаю. Коли закує зозуля до Юрія (6 травня) на голе дерево, то буде голодне літо, а якщо на лист, то буде поліття (врожайне літо). Оскільки період кування зозулі закінчується, коли достигає ячмінь, казали, що вона вдавилася колосом ячменю.

Існує кілька народних переказів про походження зозулі. Зокрема, водному з них говориться, що князівна, закохавшись у якогось молодика, довго приховувала це від батька, який чомусь ненавидів її коханого. Одного разу вона сказала обранцеві: «Ахти, моя зозулько!» Батько випадково почув ці слова й у страшному гніві на доньку промовив: «То жбудь зозулею!». Князівна тієї ж миті  перекинулася  на зозулю.

За іншим переказом, зозуля й чайка походять від дівчат, які задумали налякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ стоятиме.

У деяких місцевостях зозулю вважають переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі не в’є, й не висиджує пташенят.

Є вірування, начебто зозуля була колись жінкою, яка вбила свого чоловіка й була засуджена за те Богом не мати пари й поневірятися полісах.

У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір’ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин і почала кувати.

Зозулю вважали  пророчим  птахом. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця  весни й літа - найкращих пір року. Вважалося, що скільки разів зозуля прокує, стільки років проживе той, хто запитує.

Коли зозуля кує, то з горлечка в неї випадає зернятками «намисто», яке вона нанизує на гілочку.

 Щастя чекає на того, хто знайде це зозулине намисто.

Якщо в того, хто вперше почує кування, виявляться в кишені гроші, то вони не переводитимуться в нього весь рік. Ось чому дехто навесні зав’язує шага (гріш) у сорочку, щоб завжди бути при грошах. В українській народній поезії зозуля частіше виступає злою віщункою. У піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над  оселею - смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і худоби.

Існує повір’я, що зозуля не гине, а після того, як перестане кувати, перетворюється на яструба. Тому й кажуть, що «до Петра вона кує, а по Петру кури б’є».

Над  річкою  Черхавка  низько пролетів сивий птах. У польоті він нагадував яструба.  Всівся на сухій вербовій  гілці.  Раптом  закричав: «Клі-клі-клі-клі...».  А  потім  ніби заплакав  й  полетів  геть.  На  запитання,  чому  зозуля  плаче,  старожили кажуть: розгубила своїх дітей і тепер не  може їх  знайти.

Зозуля-самка  не  кукукає. А  «ку-ку»  —  то  шлюбна  пісня самця.  Хто  із  нас  не зупинявся, зачувши  двоскладове  «ку-ку», не  рахував  про  себе  літа,  які нам  дарувала  ця  оспівана  в піснях  і  народних  переказах, казках  пташина?

Якось я, як орнітолог, нарахував за  один  період  кукування  самця 360  разів.  Зозулине  загадкове «ку-ку»  часто  заворожує,  ми  віримо,  що  призначене  воно  саме для  нас.  Насправді  ж  це  звуки для спілкування. Зокрема «ку-ку» —  свого  роду  сигнал  самця,  а самка,  почувши  його,  відповідає «вік-вік».  У такий спосіб він  запитує її:  «Де  ти?»,  а  вона  йому  відповідає:  «Я  тут...».  Тому  чим  далі  вони перебувають одне від одного, тим довше ми чуємо заворожуюче «ку-ку».

Зозуля  —  єдина з  наших  птахів,  що не будує  власного гнізда і  не  виявляє  турботи  про  потомство.  Вона  підкидає  яйця  у  гнізда  інших  птахів,  але  так було  не  завжди.

Десятки,  а  може,  й  сотні  тисяч років тому зозулі самі висиджували яйця  в  гніздах. Але з  часом  щось змінилося  в їхній біології та поведінці.  Цим птахам стало вигідніше підкидати яйця у чужі помешкання. У наших краях найчастішими «жертвами»  зозулиного  вторгнення  бувають вільшанка, біла плиска, очеретянка  і  деякі  інші  птахи  роду горобиних.

Хоча  зозуля  завдає дрібним  співочим  птахам,  знищуючи певну кількість пташенят, вона вважається досить корисним птахом,  бо  поїдає  дуже  багато комах,  у  тому  числі  шкідників лісу  і  саду.

Отож  не  тільки  співоча,  а  й хитра ця птаха — зозуля... Десятки вчених  присвятили  їй  свої  праці, але вона й досі залишається одним із найзагадковіших пернатих створінь природи.

Михайло Хащівський-Гуй//Сільські вісті №48 (19896) від 02.07.2021 р

Відкривачі таємниць імунітету

 

       Ж. Хофман.                  Б. Бойтлер.                  Р. Стайнман.

Як  уже  повідомлялося,  Нобелівську  премію  в  галузі  медицини  та  фізіології  розділили  троє  вчених.  Розповімо докладніше  і  про  визначних  науковців,  і  про  їхні  досягнення.

Отже,  нагороджено тандем дослідників  вродженого  імунітету  в  складі  американця Брюса  Бойтлера  (1957 р. н.) та люксембуржця Жюля Хофмана  (1941 р. н.),  а також  канадця  Ральфа  Стайнмана  за відкриття  дендритних  клітин та  з ’ясування  їх   ролі  у  механізмі  набутого імунітету. Таким чином,  цьогорічна  відзнака символічно об’єднала два різні напрями  досліджень  в  імунології.  На  превеликий жаль, вже після  оголошення  імен лауреатів  з’ясувалося,  що  68- річний  Стайнман  помер за три дні  до  церемонії  від  тяжкої форми  раку,  однак  комітет вирішив  залишити  нагороду за  вченим.  Стайнман до останнього боровся зі своєю недугою експериментальними методами,  які  ґрунтувалися  на власних  теоретичних  і  практичних  дослідженнях.  У  його випадку  лікування  не  допомогло,  але  фахівці  визнають практичну перспективність розробленої  методики.

Вивчення  імунітету розпочалося  ще  на  початку  XX  століття,  і  відтоді  дві  наукові  школи  -  українського  вченого Іллі  Мечникова  і  німецького дослідника  Пауля  Ерліха  - розпочали  полеміку:  який  імунітет  важливіший  -  вроджений  чи  набутий  (його  ще  називають  адаптивним).  Мечников  вважав  головним  механізмом  імунітету  фагоцитарний, коли  спеціальні  клітини  виявляють  і  знищують  мікроби  й інші  патогенні  чинники  (це  і  є вроджений  імунітет).  Ерліх же стверджував,  що  головними «солдатами»  у  війні  з  інфекцією  є  антитіла  -  молекули, котрі  з ’являються  в  крові  у відповідь  на  вторгнення  «ворогів»  (а  це  -  набутий  імунітет).  Час  довів  правомірність обох теорій,  і  1908  року  Мечников  з  Ерліхом  удвох  отримали  Нобелівську  премію.

І  справді,  обидві  системи виконують два завдання: знайти  і  знищити  ворогів  організму,  тільки  працюють  вони  порізному.  Вроджена  запускається  першою  і  спрямовує  на боротьбу  імунні  клітини.  Система  розпізнає  патогени  незалежно  від  того,  чи  контактувала  вона  з  ними  раніше,  і знешкоджує їх. З еволюційної точки  зору  це  найдревніший механізм,  який  працює  на  генетичному  рівні  і  передає  інформацію  по  спадковій  лінії. Адаптивна  ж  система  діє  через  антитіла та  імунні  лімфоцити  (зокрема  Т-лімфоцити).  При  цьому  виробляється  специфічна імунна реакція  на конкретний  чужорідний  патоген.  Найбільша  цінність  цієї  системи  -  пам’ять про знищених  «ворогів».  Саме завдяки  їй  ми,  здолавши  інфекційну  недугу,  не хворіємо на  неї  повторно.  Але  інформація  про  «ворогів»,  накопичена  цією  системою,  не  передається  у  спадок.

Жюль Хофман  і  Брюс  Бойтлер  зробили  свої  відкриття протягом  1996-1998  років. Хофман  вивчав  імунну систему мух-дрозофіл і знайшов  унікальний  рецептор, названий толл-рецептором. Саме він  відповідає за розпізнання чужинських  мікроорганізмів. Незалежно від Хофмана Бойтлер виявив  у  піддослідних мишей схожу систему запуску  процесів  захисту  організму  і  остаточно  довів  зв’язок  толл-подібного  рецептора  саме  з вродженим  імунітетом.

Ральф   Стайнман  відкрив дендритні  клітини  ще  1973  року.  Спочатку  знахідку  не  оцінили,  однак  учений  довів,  що дендрити  захоплюють  ворожі мікроорганізми  і  при  цьому утворюють  на  своїй  поверхні характерні  мітки,  котрі  розпізнаються  вартовими  набутої імунної  системи  -  Т-лімфоцитами, які  починають  нищити ворогів. Учений уперше обґрунтував, що дендрити системи  набутого  імунітету  реагують на толл-рецептори  вродженої  імунної  системи. Так Стайнману вдалося встановити прямий зв’язок між двома системами  імунітету.

Розмір  Нобелівської  премії становить  приблизно  1,4  млн. доларів.  Половину  10  грудня у  Стокгольмі  (Швеція)  в  урочистій  обстановці  отримають Хофман  і  Бойтлер,  а  друга половина  дістанеться  спадкоємцям  Стайнмана.  Сукупний внесок  лауреатів  у  пізнання глибинних  процесів,  котрі  забезпечують  самозбереження живих  організмів,  високо  оцінений  науковою  спільнотою  і вже  стає  фундаментом  для прориву  в лікуванні  запальних, автоімунних  та  інфекційних процесів, зокрема й  в онкології і  пошуках  засобів  подолання СНІДу.

//Сільські вісті №118 (18708) від 18.10.2011 р.

Циперус: рослина - парасолька

    

     Він  потребує настільки  багато води  й  вологи, що залюбки оселиться  навіть у... акваріумі.

Уродженець тропічної Африки, циперус (Сyреrus) і в декоративній культурі потребує умов, наближених до родючих берегів Нілу чи заростів Мадагаскару. Цю трав’янисту багаторічну рослину родини осокових часто використовують для озеленення акваріумів і штучних водойм, проте за частого поливу вона комфортно почуватиметься і у звичайному горщику. Останнім часом циперус часто можна побачити в офісах і помешканнях з мінімалістичним стилем оформлення. Дизайнери цінують рослину за оригінальний вигляд: високі прямі трав’янисті пагони увінчані «парасольками» тонких листочків, що виростають зі зближених вузлів. Висаджені групами, рослини формують ефектний пишний кущ. Циперус швидко росте і залежно від горщика може досягати висоти від півметра до двох-трьох метрів. Невибагливий у догляді, циперус є фаворитом серед рослин, які зволожують  повітря.

Освітлення. Циперусу потрібне затінене місце або велика кількість яскравого, але розсіяного світла. Пряме сонячне світло рослині не нашкодить, однак від полуденних пекучих променів у спекотні дні кущ усе ж слід притіняти.

Температура. Навесні та влітку рекомендовані 20-22°С і регулярне провітрювання  — рослині потрібне свіже повітря. У зимовий період температура повітря в приміщенні, де знаходиться циперус, не має опускатися нижче 12°С.

Полив. Під час вегетаційного періоду — частий і рясний. Коренева система рослини має весь час перебувати у вологому субстраті.  Горщик із циперусом можна встановити в кашпо чи піддон, наповнені водою. Взимку рослину поливають помірно, використовуючи м’яку, відстояну воду.

Пересадка. Пересаджують циперус за необхідності будь-якої пори року.  Рослині потрібна родюча ґрунтосуміш з pH 5-6, що складається з рівних частин перегнійного і торфоболотного ґрунту. Щоб поліпшити структуру субстрату, в нього додають шосту частину болотного мулу. Для посадки використовують не дуже широкий, але високий горщик, на дні якого обов’язково вкладають дренажний шар, що займатиме не менше чверті об’єму. Якщо планується опустити горщик з кущем у воду, тоді після пересадки поверхню субстрату засипають шаром піску. Циперус також можна вирощувати на гідропоніці.

Підживлення. У весняно-літній період регулярно один раз на три тижні вносять комплексне мінеральне добриво. У період  спокою  (хоч  він і не  виражений  яскраво, оскільки  циперус  росте круглий  рік)  додаткове живлення не потрібне.

Шкідники. Найчастіше на рослині оселяються білокрилки і трипси, але їй також можуть зашкодити павутинні кліщі й борошнисті червці. Аби позбутися непрошених гостей, використовуйте біологічні препарати з інсектоакарицидними властивостями для захисту рослин від шкідників.

ТОП-3 види для кімнати.

1. ЦИПЕРУС ПАПІРУС (Сyреrus papyrus). Стебла прямі, міцні, у верхній частині зібрані в розетку довгих звисаючих дуже тонких листків. З пазух листя виходять багатоквіткові (до 100 квіток) суцвіття на тонких квітконіжках.

2. ЦИПЕРУС РОЗЛОГИЙ (Сyреrus dіffusus). Стебла прямі, ростуть негусто. На вершині пагона близько десяти довгих (до 30 см) листків завширшки 2 см.

3. ЦИПЕРУС ПАРАСОЛЬКОПОДІБНИЙ (Сyреrus altеrnіfоlіus). На вершині прямих пагонів формується густа розетка з лінійних густих листків. Сyреrus altеrnіfоlіus vаrіеgаtа має листки з білою смужкою.

Особливості: вологий режим.

•  Всохлі кінчики листових пластин на свіж их пагонах вказують на занизьку вологість повітря.

•  Циперус потребує підвищеної вологості, тож  рослину слід регулярно зволожувати з пульверизатора — часто і великою кількістю  відстояної води кімнатної температури.

•  Холодної пори року циперус не можна ставити біля опалювальних приладів, а зволожувати його слід рідше, ніж  зазвичай.

•  Щоб прискорити зростання циперуса, пож овклі старі листові пластини  видаляють.

•  При вирощ уванні видів зі строкатим листям пагони  із суцільно зеленим забарвленням листової пластини потрібно обов’язково вчасно обрізати, інакше за певний час уся рослина набуде зеленого забарвлення.

Попередник паперу. Зарості  циперусу служили стародавнім єгиптянам джерелом папірусу, але з рослини також виготовляли купу корисних і  потрібних у побуті речей: човни, снасті, кошики, стільці та  інші меблі  й аксесуари до них, декоративні елементи для оздоблення будинку, сандалі  й  прикраси. На півдні Африки багаті на крохмаль корені циперусу досі  вживають у їж у  сирими чи  вареними.

//Жінка, лютий 2020 р.

Чи правда, що ніс людини росте все життя?

 

Ні,  насправді  це  не  так,  бо  людина  не  росте все життя. Як стверджують учені,  наш ніс зазвичай остаточно  формується  і  припиняє  рости  десь  у 20-річному віці. А надалі хіба що дещо змінюється його форма. Та й то за рахунок  природного  вікового зниження пружності та еластичності шкіри або  під  упливом,  наприклад,  зневоднення  організму.  Щоправда,  буває,  що  при  деяких  патологічних  процесах у вже дорослих людей  підвищується концентрація  гормонів, які  регулюють ріст. У  таких  випадках  не лише  ніс,  а  й  вуха  можуть  і справді  збільшуватися.

До  речі,  люди  здатні  розрізняти  більш  як 10  тисяч  різних запахів.  Але  існують  деякі  речовини,  які  ми  не  можемо  відчути  за  допомоги нюху.  Так,  до  природного  газу людський  ніс  несприйнятливий,  тому  в  побутовий  природний  газ додають  сполуки,  які  надають  йому  запаху.  Ще один  смертельно  небезпечний  газ  без  запаху  - чадний.  Тим  часом  ці  гази  добре  відчувають  домашні тварини.  Воно й не дивно, адже в організмі людини близько  10 мільйонів нюхових рецепторів, а в тих же собак у носі їх аж 500  мільйонів, тому в  них такий  хороший  нюх.

Смак  і  запах  пов’язані,  тому люди,  що  не  відчувають запахів через захворювання, не відчувають і  смаку  їжі.  Здійснене  у  Німеччині  дослідження свідчить,  що  збудник  СОVID-19,  найвірогідніше, потрапляє  до організму  саме  через  ніс.  Коронавірус уражає  клітини,  що  виробляють слиз.

//Сільські вісті №71 (19919) від 24.09.2021 р.

 

Амариліс-квітка весни

 

Українські оселі  ці  декоративні  рослини  прикрашали здавна, й наші бабусі, особливо у селах, називали їх по-свійськи  «цибульками». «Цибульки», що холодної пори року «відпочивали»  у погребі, наприкінці зими вносили до хати, гарно поливали й ставили на вікно на перше весняне сонечко. Вони  досить швидко викидали потужну стрілку, яка одного березневого дня віддячувала за догляд і терпіння дивовижної краси білою, рожевою чи пурпуровою квіткою, зовні трохи схожою на лілію.  Вона радувала довше за інші  кімнатні  квіти. Пригадую, в часи нашого дитинства, одна така цибулинка-дітка, якими квіти амариліс розмножують, коштувала недешево...

Справжня назва рослини — амариліс, а її різновид, який так полюбляли  наші  бабусі,  не що інше,  як гіпеаструм. До родини  амарилісових  належить  майже  85  родів  або  1100  видів рослини, які входять до цієї родини, ростуть переваж но у трагічних і субтропічних лісах Африки й Південної Америки, зустрічаються вони і в регіонах із помірним теплим кліматом. В Україні занесено до Червоної книги такі амарилісові,  як  гхаоїжник Ельвеза,  підсніжник білосніжний,  підсніжник схладистий, білоцвіт літній, білоцвіт весняний,  нарцис вузьколистий,  осінник  пізньоцвітовий.  Для  вирощування вдома найпопулярніші види — клівія кіноварна, гіпеаструм, валота, гемантус.

Амарилісові  —  цибулеві,  кореневі  або  бульбоцибулеві рослини  здебільшого багаторічні декоративні квітучі трави. Квіти зібрані у гарні суцвіття,  які,  наче яскраві  парасольки, погойдуються на високих ніжках.

Кожен  вид  потребує  особливого догляду.  Так,  гіпеаструм не боїться прямих сонячних променів, валота може рости  як  у світлому, так і затіненому місці, а гемантус треба прикривати  від сонця.  У період спокою амарилісові мають перебувати  у  прохолодному  приміщенні  з  температурою повітря  8— 12° С. Під час цвітіння температура у кімнаті має бути близько 20° С. Поливу потребують помірного, трохи більшого  т л  час  цвітіння,  трохи  меншого  —  восени.  Влітку рослину рекомендується підживлювати мінеральними добривами  один раз на два тижні.

Більшість  амарилісових  розмножується  цибулинками-дітками, які  потрібно відділити від материнської цибулинки і висадити у легкий субстрат наприкінці лютого — на початку березня.  У деяких видів за кімнатних умов можна отримати насіння, але вирощена з нього культура зацвітає пізніше.

Вікторія Рибалко//Жінка, березень 2010 р.

Велика загадка світобудови

 

Що з’явилося  раніше: яйце чи  курка? Комусь це запитання  може здатися  риторичним, узагалі  нерозв’язуваним. Але палеонтологи  (вчені, що вивчають рослинний  і тваринний світ минулих геологічних епох) твердять: усе-таки яйце з’явилося  раніше  за  курку!  Бо, виявляється,  куроподібні  і  взагалі  сучасні  птахи яйце  «не  винаходили».  Воно дісталося їм у спадок  від їхніх предків  - динозаврів. Як таке може бути? А ось як...

Кури, що сьогодні кудахкають і гребуться у  багатьох  дворах  наших  сіл  і  селищ,  загалом  належать  до  найстародавнішого класу  птахів.  Їх  предки  жили  на  Землі близько  65  мільйонів  років  тому,  коли  на планеті ще суціль вирували вулкани, буяли ліси  і  формувались  у  сучасних  обрисах материки  і  океани.  Тоді  кури  водилися  в лісах як звичайнісінькі  дикі  тварини.  Вони звивали кубла на землі, кудахкали в лісових чагарниках та мали  такі  кігті  на лапах,  що видиралися по стовбурах на верхівки дерев, де  влаштовували  посиденьки.  На  той  час кури  мали  багато  спільного  з  пернатими динозаврами, які також уже давно населяли планету.  А   специфічні  пташині  риси  в курей  розвивалися  крок  за  кроком  упродовж еволюції природи.

Тим часом хтось скаже: «А що спільного можуть  мати  птахи  і  динозаври?  Вони  ж такі  різні».  Втім,  їх   спорідненість  сьогодні беззастережно доведена науковцями. Один із  доказів  -  скам’янілості отруйного  пернатого динозавра - синорнітозавра віком 128  мільйонів  років.  Його  знайшли  члени наукової пошукової експедиції Канзаського університету  у  північно-східному  районі Китаю. За допомогою сучасних технологій їм удалося відтворити  подобу   тварини.  Зокрема, вони  з’ясували, що  вона була  завбільшки  з  сучасну індичку,  вела хижацький  -  м’ясоїдний спосіб життя і була  суціль  укрита  пір'ям. Його  рештки,  а точніше  - залишки  стрижнів  пір’їн,  збереглися.  І  хоч цей  динозавр  не  мав  крил,  отже,  й  не літав,  це  додало  доказів  ученим  щодо спорідненості  птахів  із  динозаврами.  І  наштовхнуло їх на думку,  що на зорі  народження  тваринного  світу  пір’я  слугувало живим  істотам  в  усякому  разі  не  для  польоту.

З’ясовано також,  що синорнітозавр уже тоді  відкладав  яйця.  У  тому  ж  районі Китаю  пізніше  виявили  рештки  ще  трьох видів  пернатих  динозаврів  віком  120  мільйонів  років,  які  також  неслися,  -  протархеоптерикса,  каудиптерикса  та  синозавроптерикса (тварини розміром  із курку, вкриті  примітивним  нитковидним  пір’ям).

Останній  якраз  і  був,  як вважається,  перехідною  формою  від  птахоподібних  динозаврів  до  динозавроподібних  птахів.  У його  скам’янілих  рештках  вчені  вперше виявили  пігментні  тіла  - меланосоми. Вони  вціліли!  Завдяки  цим  пігментним тілам  навіть удалося  відтворити  колір тіла та  оперення  тварини.  Виявляється,  синозавроптерикс хизувався смугастим хвостом з  помаранчевими  та  білими  смужками  і рудим  гребенем  вздовж спини.

Відповідь  на  загадку  про  яйце  і  курку також наблизили  недавні  розкопки  на Мадагаскарі. Там палеонтологи виявили скелет пернатого динозавра завбільшки з ворону. Він  не лише  мав пір’я,  а й,  як свідчить  будова  його  крил,  вже  активно  літав,  міг здолати  в  польоті  великі  відстані.  Вік  знахідки, названої рахонавісом, становить 70-65  мільйонів  років.  Рахонавіс  мав  багато спільного з птахами, що також підтверджує гіпотезу  про  походження  птахів  від  більш старших за земним  віком динозаврів.

Але  найзахоплююче  в  цій  історії  -  те, що розмноження за допомогою яєць з’явилося  у  тварин  навіть  ще  древніших,  ніж динозаври!  Вчені  на сьогодні вже з’ясували, що  найпершими  з  усіх  земних  родів  цей спосіб  розмноження  «винайшли»  котилозаври діадектуси  - найнайперші справжні чотириногі плазуни, що жили на Землі  ще  300  мільйонів років  тому,  і  котрі залишили  його  своїм  нащадкам: динозаврам, деяким ссавцям і птахам.

Свого часу котилозаври вийшли з води  і стали  відкладати  яйця  на  суходолі.  Саме цю  істоту  завдовжки  десь  35  сантиметрів зображено  на  малюнку,  що  перед  вами. Як  бачите,  вона  мала  маленький  череп, короткі  кінцівки  і  шию.

Так що все ж правильніше буде задатись запитанням  зовсім  не  про  курку:  «Що з’явилося  раніше:  яйце  чи  котилозавр?» Учені  думають.  Ще  одна  велика  загадка світобудови!

//Сільські вісті №47 (18787) від 19.04.2012 р.