Чому у крабів бувають різні клешні?

 

Природа  дуже  мудро  влаштувала  цих  ракоподібних  істот. Вони  мають  10  пар  кінцівок, які  поділяються  на  грудні  та черевні. Перші три пари грудних кінцівок дуже коротенькі, їх називають ногощелепами, бо вони не  беруть  участі  у  пересуванні, а слугують лише для  піднесення їжі безпосередньо до рота.  Решта пар грудних ніг слугують для пересування,  захоплення  і  потрошіння  харчів.

Пара  найбільших  і  наймасивніших  ніг - клешні.  З   їхньою допомогою  краби  можуть  не лише полювати, а й захищатись від  своїх  численних  ворогів  і брати участь у «шлюбних турнірах».  Вузька  спеціалізація  цих органів позначилася й на їхньому зовнішньому  вигляді.  Так,  нерідко права і ліва клешні мають різний розмір і форму, придаючи тілу  краба  помітну асиметрію.

Так,  крупніша  з  могутніми надтвердими  зубцями  зазвичай призначена  для  подрібнювання-трощіння  раковин  молюсків і  панцирів  морських  їжаків - улюбленої здобичі крабів,  мешканців морів і океанів.  Натомість меншою  клешнею  зазвичай  він відриває  шматочки  їжі.  У  неї  є ріжучий край для оброблювання м’яких  тканин,  ще  й  своєрідна щетинка, яка за потреби працює як фільтраційний  апарат.

А  ще краби найбільшою клешнею  «замикають»  вхід до своєї нірки  від  хижаків.  І  так  собі відпочивають,  поки  не  зголодніють  і  знову  не  подадуться  на пошуки їжі... 

//Сільські  вісті №99 (19847) від 24.12.2020 р.

Родич айстри і талісман золотошукачів

 

У народі кажуть: «Чорнобривці так і просяться  на  вишиванку»...  Ці  квіти, кошички  суцвіть яких  нині  так  ваблять око золотаво-червоними  барвами  на обійстях  поблизу хат, у садах  і  парках та  вздовж упорядкованих доріг, одвічно є  одними  з  найулюбленіших у  нашого  народу.  Вони  навіть стали  символом  України.  Проте сьогодні  мало хто  замислюється,  що чорнобривці примандрували  у  наші  краї з дуже далеких земель...

Чорнобривець (або ще кажуть  оксамитець, повняки) - однорічна трав’яниста рослина з родини айстрових.  Як стверджують біологи, її батьківщиною є Центральна Америка, де в Мексиці та південних регіонах Сполучених  Штатів  зустрічаються  дикі  різновиди  рослини.  Там  вона утворює досить щільні  кущі  від 20 до 120  сантиметрів  заввишки.  їхні  складні  суцвіття  купчастої форми  у  дикій  природі  також  мають  різні відтінки -  від  світло-жовтих  до  насичено жовтогарячих  і  коричневих,  навіть  майже чорних.

Квіти оксамитця мають специфічний аромат  і  запилюються  комахами.  Всім  відомо, який  вигляд  у  плода  рослини.  Він  щільно сплюснутий  і дуже видовжений.  При  цьому ще й досить легкий.  В одному грамі  насіння від  280  до  700  насінин.  Вони  дуже  життєздатні. В сухому приміщенні насіння зберігає схожість  до  п’яти  років.

Нині світ милують уже сотні декоративних видів  чорнобривців,  із  яких  в  Україні  поширені  три:  прямостоячі,  розлогі  та  вузьколисті.

Вважається,  що  мексиканські  індіанці першими  почали  висівати  ці  рослини  біля своїх  осель як декоративні  квіти.  Там  прижилося  повір’я,  що  чорнобривці  наділені магічною силою, здатною вберегти людину від  лиха.  Відтак  димом  із  них  обкурювали свої  житла,  пили  гіркуватий  напій  із  чорнобривців, навіть посипали обличчя  недужих родичів  товченими  сухими  квітами,  вірячи, що  це  полегшить  перебіг  хвороби.  І  нині на  ринках  Мексики  мають  великий  попит пучки зі свіжих та висушених чорнобривців, їх досі  додають  у  майже  всі  страви  національної  кухні  як  приправу.

А  ще жителі  Американського континенту колись  вірили:  там,  де  рясно  зійшли  дикі чорнобривці,  під землею неодмінно можна розкопати  багаті  поклади  золота.  Їх  навіть так  і  нарекли  в  народі - квіти  золотошукачів.

Свого часу іспанські та португальські  мореплавці  розповсюдили  насіння  чорнобривців  у  Європі,  Африці  та  Азії.  Квітка скрізь  добре  прижилася,  але  під  різними іменами.  Так,  французи  були  впевнені,  що її завезено з Індії, тому назвали  «індійською квіткою».  Згодом  у  цій  країні  чорнобривці стали  вирощувати  не лише  на клумбах, а й на  плантаціях.  Ефірна олія  з чорнобривців і  досі  входить  до  складу  багатьох  французьких парфумів. У Франції ці  квіти набули такої  популярності,  що  в  багатьох  інших країнах Європи, де вони з’явилися  пізніше, їх  нарекли  «французькою  календулою».

У  XVI  столітті  чорнобривці  розповсюдилися  в  Африці.  «Хакібуш» -  так  там  назвали  цю  квітку,  яка  швидко  полюбилася населенню  передовсім  за  запах,  який  відваджував  надокучливих  мух.  Ось  чому  і досі  майже в кожній африканській сільській оселі  можна побачити  підвішені  під стелею пучки  сухостою  з  чорнобривців.  Окрім того,  в  районах  Африки  з  розвиненим землеробством  їх  почали  сіяти  серед  городніх  культур  як  засіб  боротьби  зі  шкідниками, зокрема й бактеріями, які вражають рослини.

Чорнобривці  були чи  не  найпершими  заморськими  рослинами,  завезеними  на  початку  XVIII  століття  на  наші  землі.  І  все  ж попри  «іноземне походження»  невибагливий і життєлюбний чорнобривець для українців завжди буде рідною українською квіточкою.

До  речі,  у  світі  знайшлося  йому  і  промислове  використання.  З  рослини  видобувають  лютеїн - жовтий  пігмент  для  фармацевтичної  промисловості.  Також  він  є  й поширеним  харчовим  барвником.  Головні постачальники  промислової  сировини  чорнобривців  у  світі - Китай,  Індія,  Таїланд, деякі  країни  Центральної  Америки  та  Африки.

Карлики та гіганти

 

Дуже  багата  і  розмаїта  природа  нашої  планети.  Дивовижний  її  тваринний  світ.  У  ньому легко  співіснують  карлики  та їхні  прямі  родичі  -  гіганти. Ось порівняй...

На  прогулянці  в  лісі  чи  в лузі  тобі  часто  траплялося  бачити  різнобарвних  метеликів, манюніх, як пелюсточка квітки. А тим часом у Південній Америці пурхають їхні  родичі  -  напрочуд  гарні  велетенські  метелики з  розмахом  крил  до  20  сантиметрів.  Поглянь  на  лінійку,  як це багато!

У  тропічних  лісах  живе  найменша  на  Землі  пташка  -  колібрі,  така  завбільшки,  як  наш джмелик. А її яєчко - з перцеву горошинку.  Сховається  колібрі у квітку, щоб напитися нектару, і її  зовсім  не  видно.  У  нашому ж  краї  найменші  пташечки  - корольок  і  волове  очко.  

А  гігантом серед сьогоднішніх птахів є африканський  страус.  Він  до трьох метрів заввишки і важить, як  теля.  Страусяче  яйце  тягне на  півтора  кілограма,  тобто стільки  ж,  скільки  три  десятки курячих яєць.

Дуже багато на планеті різних молюсків.  Вони  трапляються  і на Крайній Півночі, і в спекотній пустелі.  Це,  зокрема,  й  наші маленькі  равлики  та  устриці. А  от  їхні  родичі  -  океанські глибоководні кальмари сягають до  15 метрів завдовжки. Лежачи на землі, такий  кальмар  міг би своїми  щупальцями  дотягтися до  даху  п’ятиповерхового  будинку.  Вчені  вважають,  що  в глибинах  океану  вони  трапляються  ще більші.

Різна  щодо  своїх  розмірів  і риба.  Зовсім,  скажімо,  крихітний  бичок,  що  живе біля  Філіппінських островів. Його довжина  всього  кілька міліметрів. А  справжні  гіганти  мешкають у  теплих  водах  океанів.  Скат манта буває шестиметрової довжини,  а  вага  його  понад  чотири тонни.

Гігант  із  гігантів  -  китова акула.  Вона  сягає  20  метрів  і важить  близько  30  тонн.  Пащека  в  неї  така,  що  людину вона  могла  б  проковтнути,  як горошину.  На  щастя,  ця  риба на нас  не нападає.

Одна з найменших тваринок -  землерийка.  Вона  схожа на  мишку  й  важить  не  більше двох  грамів.  А  ось  жирафа сягає зростом до п’яти метрів.  Однак найбільша наземна тварина -  слон.  Слони  важать від  3  до  8  тонн.

Та  велетнем  навіть серед  велетнів  є  океанський  синій  кит. Якби його можна було поставити на хвоста, кит сягнув би висоти 10-поверхового будинку.

//Сільські вісті №89 (19837) від 20 листопада 2020 р.

Дерево успіху і щастя

        Це дерево є  найвідомішим у світі символом Японії та її культури.  У  тутешніх жителів навіть побутує  вислів:  «Той  не жив,  хто не бачив цвітіння сакури»…

Сакура - декоративне штучно виведене дерево. І хоч багато хто називає його японською вишнею, біологи зауважують,  що це збірна садова назва для декоративних форм дерев  (як  вишневих,  так  і  персикових,  абрикосових,  сливових,  мигдалевих  тощо), їхні  суцвіття  зазвичай  складаються  з  7-9 здебільшого  махрових  квіток,  які  мають від яскраво-рожевого до білого забарвлення.

Сьогодні  відомо  200  видів  сакури,  але  нині  мова саме  про  найвідомішу у світі  - японську.  Це дерево виростає до  10 метрів заввишки. Навесні розкидиста крона східної красуні  повністю  покривається  рожевою піною густомахрових квіток. Здалеку квітучі вишні  мають вигляд хмаринок,  що опустились  із  неба  на  землю.  Недарма  японці прозвали  свою сакуру  «божественним  даром  небес»...

У Країні Східного Сонця цей час настільки обожнюють,  що  навіть  завели  традицію «ханамі»,  яка  полягає  у  милуванні  квітами цієї  особливої  вишні  та  прогулянках  між квітучих  дерев.  Щойно  сакура  розпустить свої пишні  квіти, японці масово поспішають до парків. Милуватися  ними  йдуть великою компанією,  яка  може  складатися  як  із членів  сім’ї,  так  і  з  друзів,  родичів, колег по  роботі  або  навчанню.  Сотні  людей  розстеляють  на землі,  газонах  парків  килимки  або  циновки  і  влаштовують  веселі  пікніки.

Особливо цінуються передостанні дні цвітіння, коли дерева ще рясно вкриті квітками, але  пелюстки  вже  легко  відділяються  і  літають  навколо  з вітерцем,  що  часто  порівнюється  зі  сніговою  хуртовиною.  Задля цього була навіть створена спеціальна служа  повідомлення,  яка  з  допомогою  радіо та телебачення інформує, де і коли почалося цвітіння, скільки днів триває та чи спостерігається  вже опадання.

Згідно  з  географічним  розташуванням країни,  ця  подія  неодночасна. Початок, закінчення  і  тривалість  цвітіння  залежать  від температури та опадів. Синоптики заздалегідь складають прогнози термінів цвітіння сакури  для  окремих  островів  і  міст.  Зазвичай  цвітіння  починається  з  субтропічної  Окінави, затим  приходить  в  Кіото  і  Токіо,  а  ще через  кілька  тижнів  досягає  і  крайнього північного  острова  Хоккайдо...  У  новинах щороку відстежується, як просувається «божественна рожева хмара» з півдня на північ країни.  Тож якщо  рухатися  за сакурою  від початку її цвітіння  на півдні до кінця  на півночі Японії, то цей  процес можна спостерігати  цілий  місяць.

Загалом же щорічний  період цвітіння сакури  триває  менше  тижня  -  всього  п’ять діб. Тому її квіти стали ще й символом скороминущості  юності  і  всього життя.

Та  ось  настала  осінь,  і  зелене  листя дерев  забарвлюється  пурпуровими,  часом майже  коричневими  тонами.  Проте,  хоч  японська  сакура  і  належить  до  роду  вишневих, годі чекати від неї плодів. Більшість цих дерев узагалі їх не дають, бо спеціально були виведені виключно для краси. А якщо деякий  вид  сакури  і  дає  кісточковий  плід, він  дуже  дрібний.  Утім,  навіть  їх,  як  і засолені  листя  і  квіти  сакури,  японці  використовують  при  приготуванні  страв  національної  кухні,  традиції  якої  вони  також оберігають.

До речі,  щойно в Країні Східного Сонця саме  закінчилася  пора  цвітіння  сакури, помилуватися  якою  з  усього  світу  традиційно  прибувають  натовпи  закордонних туристів.  І  кожен  неодмінно  привозить додому сувенір із зображенням  класичної квітки сакури,  п’ять пелюсток якої в японській  культурі  символізують  успіх,  щастя, довголіття,  радість  і  мир.

Чи бувають шульги серед тварин?

 

І  справді  цікаве  запитання: чи мають «ведучу»  передню лапу ті ж собаки, коти чи дикі звірі?  Ось  що  з  цього приводу  кажуть  зоологи.

Хоча  мозок  людини (а  за  біологічним  визначенням, людина  - це  теж  хребетна  тварина)  і  складається  з двох півкуль, працюють вони  неоднаково:  за праву  сторону  тіла  відповідає  ліва  півкуля  і,  навпаки,  за  ліву - права.  При  цьому виявляється, що писати та їсти нам зручніше завжди однією і тією ж рукою.  Ця властивість часто передається генетично,  тому у  батьків-лівшів скоріше  народиться  дитина-лівша, хоча й  у  правшів  може  народитися  така,  як  і  навпаки...

Водночас дослідники припускають, що подібне явище поширене і  в  дикій  природі:  більшість  тварин  також  має  «ведучу»  лапу, якою  й  переважно  виконує  всі  дії.  Це  стосується  і  домашніх тварин, що засвідчують різні багаторічні спостереження: на якому боці їм  зручніше спати,  з якої лапи  починають  підніматись  і  спускатись сходами, якою при потребі дістають їжу з контейнера,  відбиваються від надокучливих людей, пробують прочинити дверцята тощо.  Так,  коли  домашньому  улюбленцю  треба  поцупити  ласий шматочок із хазяйського столу, одні тварини завжди використовують лише  праву лапу,  -  ліву.

Морський коник: риба з шиєю

 

Морські коники-єдині на землі риби з шиєю. Плаває коник у вертикальному положенні і так граціозно нахиляє голову, що, дивлячись на нього, неможливо не порівняти його з маленькою чарівною конячкою.

Покритий він не лускою, а кістковими пластинами, його тіло переливається всіма фарбами - від помаранчевої до сизо-блакитної, від лимонно-жовтої до вогненно-червоної.

Морські коники населяють прибережні води тропічних і субтропічних морів. Але зустрічаються і в Північному морі. Серед них є карлики розміром з мізинець, а є велетні сантиметрів під тридцять.  Будь вони карлики або велетні, морські коники схожі між собою як брати: довірливий погляд, примхливі губки і витягнута "кінська" мордочка. Хвіст їх загнутий гачком до живота, а голову прикрашають ріжки.

Вагітні самці. Навіть зараз зоологи не можуть сказати, скільки налічується видів морських коників. Справа в тому, що морських коників важко класифікувати. Аж надто мінливий їх вид. Та й ховатися вони вміють так, що голка, кинута в стіг сіна, позаздрить.

Морські коники зазвичай живуть моногамними парами, люблячи один одного «до труни». Після смерті партнера його половина нудьгує, але через кілька днів або тижнів знову знаходить співмешканця. Морські коники, поселені в акваріумі, особливо сильно страждають від втрати партнера. І буває, що вони вмирають один за одним, не в силах перенести горе.

В чому  секрет такої  прив'язаності? Біологи пояснюють: регулярно прогулюючись і пестячись один з одним, морські коники синхронізують свої біологічні годинники. Це допомагає їм вибрати найліпший  момент для продовження роду. Тоді їх зустріч затягується на кілька годин, а то й днів. Вони світяться від збудження і кружляють в танці, в якому самці роздувають живіт. Виявляється, на животі у самця широка складка, куди самка відкладає ікру.

Дивно, але у морських коників потомство виношує  самець, попередньо запліднивши в черевній сумці ікру.

У морських коників ми маємо справу з процесом, схожим на вагітність. Тканина з внктрішньої сторони виводкової сумки у самця потовщується, як і в матці ссавців. Ця тканина стає свого роду плацентою, вона пов'язує організм батька з ембріонами і живить їх.

З початком вагітності прогулянкі по підводних лісах припиняються. Самець тримається на ділянці площею близько одного квадратного метра.

Через місяць-півтора наступають «пологи». Морський коник прижимається до стебла водорості і знову надуває живіт. Іноді проходить цілий день, поки з сумки на волю вислизає перший мальок. Потім дитинчата  почнуть вибиратися парами, швидше і швидше, і незабаром сумка розшириться настільки, що з неї випливуть десятки мальків одночасно. Число новонароджених у різних видів різне: деякі морські коники  виводять до 1600 малюків, а у інших народжується всього два малька.

Іноді «пологи» протікають так важко, що самці вмирають від виснаження. Крім того, якщо з якоїсь причини ембріони гинуть, то загине і самець, що виношував їх.

Але ось «пологи» пройшли успішно - і мальки спливають в різні сторони, надані самі собі. Отже, батьківські обов'язки позаду-і задоволений коник поспішає на зустріч до своєї половини.

Чим займаються морські коники, якщо не фліртують і не очікують потомства? Велику частину часу морський коник нерухомо висить у воді, зачепившись хвостом за водорость, корал або навіть шию родича. Втім, при видимій ліні він встигає наловити чимало здобичі-крихітних рачків і мальків.

Морський коник не кидається за здобиччю, а чекає, поки вона сама підпливе до нього. Тоді він втягує в себе воду, проковтуючи необережну малечу. Все відбувається так швидко, що простим оком цього не помітити. Апетит цієї риби вражаючий: ледь з'явившись на світло, морський коник встигає за перші десять годин життя  проковтнути близько чотирьох тисяч мініатюрних креветок.

Зараз поголів'я морських коників стрімко скорочується. Винна в цьому скоріше всього екологія. Інша причина-масовий вилов морських коників біля берегів Таїланду, Малайзії, Австралії та Філіппін. З цих милих рибок, висушивши їх, виготовляють сувеніри - брошки, брелоки, пряжки для ременя. До речі, краси заради, їм вигинають назад хвіст, надаючи тілу форму літери S.

Однак більша частина спійманних морських коників потрапляє до фармацевтів Китаю, Тайвані, Кореї, Індонезії та Сінгапура. Найбільшим перевалочним пунктом з продажу даної «медичної сировини»  являється Гонконг. Звідси його продають в тридцятьом  з гаком країном, у тому числі в Індію і Австралію. Тут кілограм морських коників коштує близько 1300 доларів.

З цих висушених риб, подрібнених і змішаних з іншими речовинами (наприклад, з корою дерев), готують зілля, настільки ж популярні в Японії, Кореї, Китаї, як у нас - аспірин або анальгін. Вони допомагають при астмі, кашлі, головному болі тощо.

//Современная жизнь