Хижий, білий, волохатий

 

Цього звіра  можна зустріти тільки  на просторах  Арктики.  Він  є  найбільшим хижаком  суходолу. Довжина  його тіла сягає  3 метрів,  а  вага  -   більше півтонни.

Здавалось би, такому громадищі важко  пересуватися.  Нічого  подібного!  Білий ведмідь  легко  лазить  по  торосах,  ходить по снігу, добре  почувається  й у воді  -   він чудово плаває на далекі  відстані, ще й глибоко  пірнає.  При  цьому  вуха  і  ніс  у  нього щільно затуляються, а очі, навпаки, широко розплющуються.  Встановлено,  що  білий ведмідь однаково добре бачить і на поверхні,  і  під  водою.  Загалом  майже  все  своє життя цей звір проводить серед дрейфуючих арктичних морських крижин. Здається, все у  нього  пристосоване  до  напівводяного способу життя:  обтічний  тулуб,  високо  посаджені  на  вузькій  голові  очі,  довга  шия  і широкі лапи, котрі слугують ще й відмінними веслами.

У  білого  ведмедя  дуже  густа  і  довгошерста  шуба.  До  того  ж  на  надзвичайно теплій  «підкладці»  -   підшкірному  жирі, який  і гріє, і є коморою поживних речовин для організму за голодних часів. Особливо важливий  він  для  ведмедиці.  Тому  ще  з літа,  мандруючи  на  крижинах  арктичними морськими  просторами,  вона  всіляко  нагулює  жир.  Він  допоможе  їй  витримати багатомісячне  голодування,  під  час  якого ведмедиця  ще  й  годує  молоком  2-3 своїх  новонароджених дитинчат.

Але  перед  цим  вона  вирушає  у  «пологовий  будинок»  -   на  берег,  зазвичай  на острів Врангеля або архіпелаг Земля Франца-Йосифа. Там,  на підвітряному боці  гори або схилу, ведмедиця  викопує у снігу барліг.  Спочатку  це  невелика  ямка,  куди  самиця  лягає.  Перша  ж  сильна  хурделиця занесе  її  снігом,  утворивши  над  нею товстий  сніговий  дах.  Після  того,  як  сніг злежиться,  ведмедиця  починає  облаштовувати  барліг -  викопує  коридор,  «житлову  кімнату»,  вбиральню  (білі  ведмеді дуже  охайні)...  І  лише  потім  прокладає вихід.  Улаштовує  його  нижче  рівня  «житлової  кімнати»,  тому  нагріте  повітря  не виходить  із  барлоги,  у  ньому  завжди тепло.  Це  важливо,  бо  малята,  хоч  і  народжуються у шубах, іще 4-5 тижнів мерзнуть  і  тремтять.

Лише  місяців  у 4  вже десятикілограмові  ведмежата  виберуться  зі  своєї снігової хати  і  вперше побачать сонце,  котре у  цей  час  на  їх  батьківщині  світить  цілодобово.  І  починаються у малюків  «ведмежі університети».  Навчання  триває  півторадва  роки.  Весь  цей  час  дитинчата  ні  на крок  не  відходять  від  мами,  наслідуючи її в усьому.

Полярне  літо  коротке.  Втім,  ведмежата встигають  гарно  підгодуватися,  підрости  і в  серпні  вже  важать  60-80  кілограмів. Щоби  перезимувати,  таким  діткам  барліг уже  не  потрібний.  Разом  із  матір’ю  вони видираються на тороси, невтомно мандрують крижинами,  віддаляються дуже далеко  від берега, перепливають широкі протоки, якщо такі трапляються  на шляху.

Відтоді  вони  тільки  те  й  роблять,  що полюють. Найулюбленіша здобич  -  тюлені. З  дивовижним  терпінням  лежить  ведмідь біля ополонки, з якої час од часу випірнають голови тюленів, що прагнуть ковтнути повітря. Білий ведмідь на кризі  непомітний. Тільки  чорний  ніс  та  очі  можуть  його  виказати.  І,  нібито  розуміючи  це,  ведмідь прикриває  лапою  морду.  Лежить  отак  на краю ополонки  -  не ворухнеться. Нарешті з’явився  тюлень.  Блискавичний  удар  могутньою  лапою  -   і  ластонога  істота  уже викинута  на  кригу.

Поїсть,  відпочине  ведмідь  і  рушить далі.  Куди?  Ніхто,  навіть  він  сам,  не знає.  А   може,  блукає  не  просто  так,  а ходить  якимись  тільки  йому  відомими дорогами?  Ймовірно.  Принаймні  встановлено,  що  ведмеді,  блукаючи  дрейфуючими  крижинами, завжди рухаються у  протилежний  до  дрейфу  бік.  Хоча крижини  при  цьому описують дивовижні криві,  ведмідь завжди  вибирає дуже точний  напрямок.  Яким чином  він  це робить -   таємниця  природи.

//Сільські вісті

Чи є однакові відбитки пальців?

 

Якщо ви глянете на подушечки своїх пальців, то побачите сітку  із малесеньких химерно вигнутих боріздочок.  Це  капілярні  лінії, які  містять  рецептори  відчуття нашої  шкіри.  Кожна  людина має  унікальний  їхній  малюнок. До  сьогодні  не  зустрічалося  жодного випадку, коли відбитки пальців були б однакові.

...У 1857 році англієць Вільям Джеймс  Гершель  переїхав  до Індії  на  роботу  у  британській адміністрації  округу  Хуглі.  Він видавав платню індійським солдатам,  а  ті  за  давньою  традицією  замість  підпису  залишали відбиток пальця. Гершель звернув  увагу,  що  відбитки не повторюються, і почав їх вивчати. Згодом його  теорія  зацікавила  уряд  Великої Британії.  Останній призначив  комісію, яка повинна була віднайти можливості використання відбитків у  розпізнаванні  злочинців.  Так  у  світі з’явилася  дактилоскопічна наука.

Дактилоскопія  як наука вказує, що відбитки пальців виникають у людини ще в  лоні  матері,  у  віці  18  тижнів після  зачаття.  Вони  залишаються  незмінними  протягом  усього життя, тоді як інші лінії на долонях постійно змінюються. Тож як би людина  не  намагалася змінити папілярні лінії, їй  це  не  вдасться  (відомо безліч випадків, у  тому  числі  й  пересаджування  шкіри  на пальцях, проте малюнок на пальцях завжди відновлювався).  Навіть у однояйцевих близнят, які мають однакову структуру ДНК, відбитки  пальців  завжди  відрізняються.  Хіба  що  в  людей певних  професій  через  їхню специфіку  лінії  можуть  дещо стертися.

При  цьому  відбитки  пальців правої і лівої рук не є дзеркальними.  Вони  і  близько  не  схожі між собою.  Генетики з’ясували, що  мутація  в  гені  SМАRСАD 1 може  призвести  до адерматогліфії.  Це генетичне порушення, за якого в людини на подушечках пальців відсутні лінії, й, відповідно,  відбиток  буде  однорідний. У світі задокументовано всього  чотири  сім'ї,  в  яких  в одного з батьків і дітей виявлено такий дефект.

До  речі,  слід  від  стопи  також  може  залишити  унікальний  відбиток  папілярного  візерунка. Так само унікальним є  й  відбиток  язика,  а  в  котів і  собак  -  носа.

 Олеся Костенко//Сільські вісті №85 (19833) від 06.11.2020 р.

Чому медузу назвали «португальським корабликом»?

     Мабуть,  почнімо  з  того,  що «португальський кораблик» (його офіційна  назва  -  фізалія)  не одна  медуза,  не  один  організм, як  багато  хто  думає,  а  велике зібрання  океанічних  вільноплаваючих  медуз  і  поліпів.  Вони дуже  тісно  взаємодіють  і  тому мають  вигляд,  як  одна  істота.  У кожного  члена  цієї  живої  «холодцеподібної  колонії»  власна особлива  функція.  Так,  одні  керують  рухом,  інші  полюють  на здобич  (а це  в основному дрібні ракоподібні та мальки риб), треті паралізують  її  своїми  жалкими клітинами, четверті перетравлюють і розподіляють поживні речовини по всій  колонії...

«Португальський кораблик» поширений у тропічних і субтропічних  морях  і  у  теплих  водах  відкритого  океану.  А  своє  ім’я  він отримав тому, що має наповнений повітрям  гребінчастий  поплавець пурпурового забарвлення, заповнений азотом, вуглекислим газом і  киснем.  Під  час  руху  колонії цей  міхурець випинається з води приблизно на  15 см і за формою чимось нагадує косі вітрила португальських каравел XV-XVI  століть.  Власне,  «португальський  кораблик»  і  використовує його як вітрило для  руху колонії у  сприятливому  напрямку.  При цьому в популяції існує приблизно рівна кількість «правовітрильних» і«лівовітрильних» особин, що забезпечують  рух  кораблику  при вітрі, що постійно дме над морем чи океаном.  А якщо насувається шторм,  то  «кораблик»  спускає міхур і  йде під воду.

Під міхурцем  «португальського кораблика»  звисають ниткоподібні жалкі щупальця завдовжки  близько  15  м.  Вони потенційно небезпечні  і для людини.  Отрута  цього  морського організму миттю розповсюджується  по  лімфатичній  системі  і може  викликати  сильний  біль  і судоми.  При  цьому відірвані  від колонії і навіть висохлі  щупальця, викинуті на берег, лишаються активними  і  можуть  завдавати ураження ще... протягом кількох тижнів!  Недарма  фермери  Гваделупи  і  Колумбії використовують висушені  щупальця  фізалій як отруту  проти  пацюків.

//Сільські вісті №61 (19808)  від 14.08.2020 р.

Який вигляд має птах ківі, якщо фрукт назвали в його честь?

           Птах ківі  - ендемік Нової Зеландії. Це означає, що він мешкає тільки в цьому місці і більше ніде на планеті. Зустріти його у сирих вічнозелених тамтешніх лісах досить складно, адже він веде нічний спосіб життя, ховаючись удень у дуплах або під корінням дерев, а також у виритих норах.

Уперше  побачивши  цю  істоту, що  за  розмірами  не  перевищує звичайну  курку,  відразу  й  не збагнеш:  чи  то  птах,  чи  то  звір? Він здається  волохатим, бо його тіло  густо  вкрите  м'якесеньким пір’ям  сірого  або  коричневого кольору. У  ківі  немає  ні  крил,  ні хвоста. Точніше сказати, крила у нього є, але крихітні - не більш як 5 сантиметрів, через що їх просто  неможливо  помітити  під густим  оперенням.  Це  найменші крила з усіх нині живучих птахів. До  того  ж  ківі  ще  й  має  деякі ознаки ссавців. Наприклад, дуже чутливі  щетинки  (вібриси)  біля основи дзьоба.  Однак ківі  -  це птах,  просто нелітаючий.

Сам  же  птах  їсть  комах,  земляних черв’яків,  молюсків,  опалі ягоди.  Будова  його  дзьоба  дає змогу  буквально  винюхувати черв’яків  і  комах.  Ківі знаходять здобич,  розгрібаючи  землю  ногами  і  глибоко занурюючи  в  неї свій  довгий  дзьоб.  Іноді  їдять ракоподібних  і  дрібних амфібій.

Вони  утворюють  пари  на  все життя.  Через  3  тижні  після шлюбного дійства ці пташки зносять в норі або під корінням дерева  одне  яйце.  Зате  яке  це яйце!  При  вазі  самки  2-3  кг  її яйце  важить  500  грамів.  Відкладене яйце насиджує самець, який залишає  гніздо  тільки  для  того, щоб  поїсти.  У  ці  години  його підміняє  самка.  Щоб  пташеня ківі  вилупилося  з яйця,  потрібно приблизно 85 днів.

Ківі  -  істоти  щасливі,  тому що  вони  довгожителі.  У  природному  середовищі  птахи  можуть  прожити  60  років,  якщо, звичайно,  не  стануть  здобиччю місцевих  хижаків.  Вони  дуже вразливі у сучасних умовах, здебільшого через хижаків (які були завезені  європейцями  відносно недавно),  адже  ті  з  легкістю знаходять  ківі  по  запаху.  Вся справа в тому,  що пір’я  ківі  має специфічний  і  досить  сильний запах,  що нагадує грибний...

То чому ж,  спитати б,  на їхню честь назвали фрукти?  Вчені  кажуть,  що  це  просто  випадковий збіг назв, не більше.

//Сільські вісті №65 (19813) від 28.08.2020 р.

Чи правда, що, банан - трава?

     Так, банан -  не дерево.  Тільки ж яка височенна  ця  багаторічна  трав’яниста  рослина!  У дикій  природі  (а її батьківщиною є тропіки  Південно-Східної  Азії)  часом  виростає  заввишки  до  15  метрів  (майже  з п’ятиповерховий  будинок!).

     Що  робить  її однією  з  найвищих  (разом  із  бамбуками) трав у світі.  Ясна  річ, у такої трави  могутня й  коренева  система.  Банан  не  має  дерев’янистого стовбура,  у  нього  м’ясисте  і дуже  соковите  стебло.  У  дерева  є  кора  і річні  кільця,  а  стебло  банана  утворюють ущільнені стебла трави. Отже, вони не ростуть на деревах і кущах, це плоди трав’янистої  рослини.  Тому  банани  не  фрукти,  а ягоди.  Здивувала вас  ця  рослина?

Стебло  її  утворене  черешками  великих широких  листків  завдовжки  від  3  до 6  метрів.  На  одному  стеблі  дозріває, як  правило,  300  плодів  загальною  масою 500  кг.  За  вагою  (відносно  самої  зеленої маси рослини) врожай бананів займає друге місце  у  світі,  поступаючись  апельсинам,  і значно  випереджує  виноград.  При  цьому кожен  відросток банана плодоносить лише раз у житті, потім, як усяка трава, відмирає, а  на  його  місці  відростають  нові  пагони. Запах  квіток  банана  приваблює  комах, птахів і, звичайно ж,  мавп.  Багато видів цієї поширеної у тропіках  рослини  розцвітають лише  уночі  й  тому  запилюються  кажанами і  різними  нічними  комахами.

До речі, чи знаєте ви, друзі, що латинська назва банана - Musa sapientum, що означає  «фрукт мудрої людини». Також ми  звикли, що  стиглі  банани  жовті,  а  недозрілі  -  зелені. А втім, вони бувають червоні, золотисті і навіть чорні та блакитні.  М’якоть червоних бананів  ніжніша,  тому  їх  складніше  транспортувати.  До  нас їх  украй  рідко завозять. Загалом  же  на  сьогодні  виведено  майже 200 культурних сортів бананів, які вирощують на  плантаціях.  Так  звані  фруктові,  або  солодкі,  плоди споживають свіжими. Є також борошняні банани, що містять багато крохмалю, тому їх їдять, як у нас картоплю,  вареними.  Із  технічних  бананів  (а  є  й  такі сорти)  виготовляють  міцні  корабельні  обладунки  і  навіть  тканини,  які  практично  не піддаються  гниттю.

У  багатьох  країнах  банани  є  одним  із  основних  джерел  харчування  -  наприклад, тільки  в  Еквадорі  річне  споживання  цього продукту  становить  80  кг  на  душу  населення (для  порівняння,  в  Україні  цей  показник  - 0,29  кг).  Найбільше  їх  вирощують  в  Індії  та Бразилії. Частка бананів серед усіх вирощуваних культур  займає  четверте  місце  у  світі,  поступаючись тільки рису, пшениці й кукурудзі.

//Сільські вісті №71 (19819) від 18.09.2020 р.

Бакенбарди, ще й вуха з китицями

       Рись нині дуже  рідкісна тварина в Україні. За оцінками біологів, у наших хвойних та листяних угіддях  не  набереться  й  півтисячі  особин. Їх іще  можна зустріти  на Поліссі,  у Карпатах та хіба що в Київській  області...

Навіть  важко  повірити,  що  колись  ці  хижі  ссавці  родини  котових  густо  населяли ліси на теренах України.

Рись  зазвичай  буває  завбільшки  десь  із    доброго  собаку,  наприклад  вівчарку.  У  неї дуже характерна голова: порівняно невелика, округла  і  дуже  виразна.  Забарвлення  від  середньо-коричневого  до  золотистого  і  бежево-білого, іноді з темно-коричневими плямами, особливо на кінцівках. Всі види рисей мають  біле  хутро  на  грудях,  череві  й  на внутрішніх боках  ніг.

Серед  своїх  родичів  ця  кішка  також  вирізняється куцим хвостом, довгими вібрисами, розкішними  бакенбардами  на  морді  та  вухами,  кінчики  яких увінчані  пучком  чорного волосся  -  такими  собі  волосяними  китичками. А ще напрочуд густим хутром та надзвичайно  широкими  і  вкритими  пухом  кінцівками лап.

Саме завдяки такій будові тіла рись добре пристосована  до  суворих  природних  умов. Узяти  хоча б  китички  на вухах.  Учені  з’ясували, що це не просто прикраса, а своєрідна антена, котра допомагає тварині вловлювати навіть  найтихіший  шерхіт  довкола.  Тому, якщо  китички  відрізати,  слух у  рисі  відразу сильно  притупиться.  А  широкі  лапи  чудово утримують  звіра  від  провалювання  на  глибокому снігу  під час  переслідування  здобичі.

Зазвичай  рись  має  в  лісі  власну  ділянку для  полювання,  якої  тримається  впродовж життя.  Добуває  зайців,  тетеруків,  різних дрібних  гризунів.  Іноді,  особливо  взимку, полює  й  на  копитних  тварин,  котрі  стають безпорадними  на  снігу  -  провалюються  і застрягають у ньому. До речі: рисі мають 28 зубів  замість  звичайних  30  у  інших  членів родини  котових.

Щоб уполювати білку чи  куницю, тварина нерідко  видирається  за  ними  на  дерево. Вона добре лазить по гілках і тримається на стовбурі,  вчепившись  за  нього  гострими  і довгими  кігтями.  Іноді  стрибає  за здобиччю у річку й довго плазає в холодній воді. Рись здатна  пропливти  без  спочину  кілометрову відстань, оскільки має добре розвинену мускулатуру та  витривалий  організм.  Проте  зазвичай свою здобич рись не так уже й часто переслідує.  Найчастіше терпляче  підстерігає її десь у хащах біля стежки або нечутно підкрадається  до  неї.  Влучної  миті  стрибає  і вчіплюється в жертву зубами й кігтями. Рідко якій звірині  вдається врятуватися  від неї.

Водночас  вони  надзвичайно лагідні  і  турботливі батьки для свого потомства. У травні або на початку літа в лісових хащах у невеликій  земляній  ямі  або добре  замаскованій борсучій  норі  рись  народжує  двох-трьох  сліпих  кошенят.  Мати  годує  їх  молоком, муркоче щось на своїй рисячій мові і постійно вилизує.  Її слина  містить такі  речовини,  які допомагають  новонародженим  рисенятам набути  перший  імунітет  від  інфекцій.  Тим часом  батько-рись  постійно  перебуває  неподалік лігвища. А коли кошенята прозріють і  почнуть самі  виповзати  «надвір»,  він  бере активну участь у їх вихованні.

Рисенята довго не полишають батьків: разом живуть і  полюють...

Дуже шкода, що в наших лісах у минулому  столітті цих тварин люди безжально нищили. Аж  поки  1994  року звіра  не було занесено до  Червоної  книги  України.  Бо,  вважалося, рись завдає чималої шкоди тваринному світу лісів. Однак нині точка зору на рись, як і на більшість  хижих  тварин,  змінилася.  Люди вчаться співіснувати з ними у живій природі. Тож  хочеться  сподіватись,  що  цих  надзвичайно гарних тварин у наших лісах із часом побільшає.

//Сільські вісті від 24.07.2018 р.