Цикламен - квітка гордості і самоповаги

Як часто ми говоримо: «Соломонове рішення». Легенда свідчить, що коли цар Соломон побудував храм, він вирішив придумати собі корону.Майстри пропонували йому корони самої різної форми, але ні одна з них не сподобалася цареві. В засмучених почуттях він пішов прогулятися по полях і пагорбах і побачив, що вся земля вкрита квітковим килимом. Кожна квітка намагався привернути царську увагу і пропонувала  повелителеві випробувати саме її в якості корони. Але скромний цар Соломон не побажав, щоб його голову вінчали самовдоволені й хвалькуваті квіти. Повертаючись назад в храм, він раптом помітив боязку рожеву квітку-цикламен, що причаїлася серед скель. Очі царя засяяли - це те, що йому потрібно. І він вирішив зробити собі корону у формі саме цієї квітки. Вона нагадувала, що народом потрібно правити мудро і разом з тим скромно. Після смерті царя Соломона цикламен засмутилася і ще нижче схилила свою голову.

Цикламен ще називають альпійською фіалкою, дряквою. А Стефан Цвейг у своєму романі «Нетерпіння серця» називає цю квітку «ніжним дівочим вушком».

Коли квіти в'януть, а листя обсипається, так хочеться прикрасити дім і сад! У сумний час в квітковому магазині можна купити те, що підніме вам настрій,- квітучий цикламен перський.

Рідкісна рослина може похвалитися різноманітністю форм і відтінків листя. На зеленому, олов'яно-свинцевому і сріблястому тлі - цятки, всіх сортів і мастей. Яскраві квітки, що нагадують пурхаючих метеликів,- на кущику їх розпускається до 30 штук!

Цикламен вперше знайшли на засніжених вершинах Голанських висот в Ізраїлі, росте він також на Близькому Сході і в Середземномор'ї. Родова назва «cyclamen» походить від форми бульб - по-грецьки «kyklos»- «коло».

В Європу цикламен перський потрапив в 1650 році. З тих пір його численні сорти розмножують мільйонними тиражами по всьому світу. Зараз можна знайти сорти цієї прекрасної рослини з квітками на будь-який смак-двоколірними, з облямівкою, хвилями і рюшами. Але селекціонери не зупиняються - вони продовжують виводити нові сорти. Однак так було не завжди: як не дивно, ця квітка викликає  захват не у людини, а у тварини - дикої свині. Ні, я не обмовилася - справжньої свині! Вже дуже свині люблять поласувати бульбами дикого цикламена, ось звідки ще одне прізвисько цієї прекрасної квітки-«свиняча ріпа». Погодьтеся - дуже вже прозова назва для такої краси!

Цикламен відноситься до родини первоцвітів, або примул, хоча це бульбовидна рослина зовсім не схожа на примулу.

Давньогрецький лікар Діоскорид вважав, що цикламен можна застосовувати як ліки і косметичний засіб. Змішана з медом, ця квітка виліковувала катаракту. Через багато століть, в 1597 році, Джон Жерар в своїй книзі про травах рекомендував цикламен в якості любовного зілля. В сучасних описах цикламен рекомендується для зміцнення самоповаги. Він допомагає доторкнутися до глибинного «Я» людини, розвиває впевненість у собі,- як на мене, то навіть дуже непогано для тендітної квітки.

Хоча існують види морозостійких цикламенів, але селекціонери все ж більше воліють працювати з цикламеном перським. Це ніжний вид, який не любить морозів і вирощується у нас як кімнатна рослина. Є дані, що перший сорт цикламена перського вивели в 1731 році у Франції. Розкішне листя і витончені квітки з багатою колірною палітрою зробили цикламен перський одним з найулюбленіших і популярних зимових квітів. Зовсім небагато зусиль і мінімум вашої уваги до цієї рослини будуть винагороджені багаторічним цвітінням. Але потрібно пам'ятати кілька правил. У дикого цикламена перського 48 хромосом, у сучасних сортів - більше 130. Відчуваєте різницю?! Але все одно корисно пам'ятати, звідки до нас завітало це диво. Воно росте в Греції, Туреччині, Сирії, Лівані та Ізраїлі. При прохолодних ночах і бідному ґрунті. Ці квіти, як ніякі інші, звикли до спартанських умов - тобто до суворих.

Раптом ваш цикламен, принесений додому, через місяць став в'янути, а листочки - жовтіти. Стоп! Без паніки і тривоги - ваш улюбленець просто відходить до сну (сплячки). Це нормальне явище після цвітіння, він готується до наступного цвітіння. В такий період необхідно скоротити полив і прибрати зів'яле листя. Можна без особливих побоювань обрізати або відкрутити їх знизу, там, де вони кріпляться до бульби. В результаті у вас залишиться рослина без квіток і листя - ви їх всі  потроху відірвете. Влітку бульба повинна бути в сухому грунті, але не зовсім пересохлою, що нагадує умови його природного існування,- не пустельні, але досить сухі.

Одна з головних умов догляду за рослиною в період цвітіння - прохолодна температура близько (12...15°С), але не нижче за 10°С і не вище 20°С. Цикламену потрібно багато світла, але рослину слід берегти від прямого попадання сонячних променів. Поливати краще раз в п'ять днів у піддон прохолодною і злегка підкисленою водою (температура води 12-15°С, на 1 літр води додайте 3-4 краплі лимонного соку або лимонної кислоти на самому кінчику ножа).

Світ квітів - немов світ казок: такий же красивий, яскравий, таємничий, хвилюючий. Обов'язково заведіть хоча б один сорт цикламена перського - і побачите, як через зовсім невеликий проміжок часу ця квітка стане дорогою вашому серцю.

Гіпераструм

Гіпеаструм належить до родини амарилісових. Його батьківщина -тропічні й  субтропічні  широти Америки та  Південна Африка. Мовою квітів гіпеаструм означає  символ  Різдва,  нового життя. Нерідко  його  ще  називають «кавалерською зіркою». Назва роду походить від грецьких слів hірреоs- кавалер і аstron- зірка. За незвичайну красу квітів рослину відносять до гарноквітучих.

Щоб гіпеаструми радували щорічним квітуванням, потрібно знати, як за ними доглядати. Цибулини слід висаджувати у ґрунт так,  щоб  вони  були  заглиблені лише на 1/3. Горщики вибирають не занадто  широкі -  всього  на  4 см  більше діаметра цибулини, позаяк гіпеаструми краще квітують у тісній посудині. На дні обов’язково  повинен  бути товстий  шар дренажу.  Потім  іде  ґрунт-універсальний квітковий із додаванням біогумусу. Цибулину потрібно обережно поставити, розправити  корінці, з  боків  присипати ґрунтом  і  ущільнити  так,  щоб  не  було повітряних «кишень».

Залишається тільки полити ґрунт навколо цибулини теплою водою, додавши в  неї стимулятор,  що сприяє утворенню  корінців або  росту.

Щедро  поливати  не  радять, адже корінці  ще «сплять» і «пити» цибулині  нічим,  а  нам  потрібно  всього лише допомогти їм  «прокинутися».  Зайва волога може викликати гниття денця і соковитих лусочок, тому при поливанні потрібно про це пам’ятати.

Пересаджену цибулину слід поставити в тепле (не жарке) місце. І майте на увазі,  що  при  різких змінах температури  (холодно-тепло), особливо  на  стадії пуп’янка, квіткова стрілка може засохнути.  Щоб  вона  правильно  і  нормально  розвивалася,  місце  повинне бути  світлим. Якісні цибулини зазвичай квітнуть, викидаючи дві й навіть три стрілки. Залежно від характеристики сорту або гібриду, на кожній  квітковій  стрілці  розкривається від двох до семи красивих квіток.

Під час  квітування  цибулини  гіпеаструма  сильно  виснажуються-«худнуть», стають в’ялими.  В цей час рослини  потрібно  підживлювати  будь-якими добривами для  гарноквітучих  рослин. Після  квітування  квіткову стрілку  не зрізують, їй дають можливість зав’янути й засохнути самостійно, і лише після цього суху стрілку витягують із самої цибулини.

Можливо,  в  цей  період  рослина виглядатиме  не зовсім  естетично,  але це піде їй на користь. В’янучи, соковита м’ясиста стрілка віддасть цибулині весь свій запас поживних речовин, і вже після того, як квітконос засохне, цибулина помітно «погладшає», знову з’явиться тургор у лусочках. Після того як гіпеаструм відцвіте, в нього починається активний рістлистя. А це означає, що  потрібно гарно підживлювати  рослину,  щоб  цибулина могла як слід «відгодуватись» і зміцніти. Зараз саме час змінити добриво для гарноквітучих на повне комплексне добриво або спеціальне добриво для цибулинних. Його  потрібно  раз  на тиждень додавати у  воду,  котрою  поливають  рослини. Світла для гарного росту і правильного розвитку влітку повинно бути достатньо.

Підготовка до періоду спокою

За період вегетації цибулина повинна відростити від 10 до 14 листків. За 1,5 місяця  перед відправкою  на  спочинок кожні два тижні гіпеаструми починають підживлювати  калійними добривами. Можна  цибулини зберігати  і «вкладати спати» по-різному. Все залежить від наявності місця в будинку. Можна залишити їх у тому ж ґрунті  в  горщиках, а  можна дістати, скласти в ящики і прибрати, наприклад, у льох (після того як зів’яне листя). Коли квітникарі тримають гіпеаструми вдома, на початку вересня повинні почати зменшувати полив, а до кінця місяця взагалі його припинити. Тепер рослину потрібно поставити в прохолодне місце і дочекатися,  коли  пожовкне  і  засохне листя. Існують особливо «уперті» сорти, котрі ніяк не бажають «укладатися спати», але все одно врешті-решт «здадуться», і їхні листочки пожухнуть. Період спокою триває 2,5-3 місяці. Поливати в цей час цибулини  в жодному разі  не  потрібно! Вони  повинні «спати» без води  і світла.

Пожухле і старе листя радять видалити, щоб воно не стало джерелом інфекції. Якщо  гіпеаструми утворили  невеликі  цибулинки (дітки)  або  на дорослій рослині  за  час  вегетації з’явилися достатньо  великі  дітки, то  їх «укладати спати» не потрібно. Дітки слід відділити від  материнської  цибулини  і  висадити в окремі горщики. Такі цибулинки дорощують протягом 1,5-2 років, відпочинку вони не потребують, бо ще занадто малі й можуть за  цей час просто висохнути.

Коли цибулини відправлено на спочинок у вересні або жовтні, то  швидше за все перші носики і стрілки з’являться в  кінці  грудня. Деякі  цибулини  можуть прокинутись і раніше -  через 1,5 місяця. Тому необхідно хоча б раз на два тижні оглядати цибулини, бо, можливо, через місяць-другий з’явиться носик гіпеаструма. Спеціально «будити» цибулину не радять.

Ротики садові

Історія ротиків садових

Нехай на землі росте незліченна кількість розкішних і пишних квітів, але кумедна «паща» лев’ячого зіву в усі часи  приводила дітлахів у захват. Ця квітка ніколи не залишала байдужими садівників і ботаніків. Форма,  котра нагадує розкриту пащу, завжди робила кумедними ротики садові, або антиррінум (ботанічна назва квітки, століттями відома садівникам). Антиррінум -  це комбінація грецьких  слів  аntir,  що  означає  «як», і rhinum, тобто «морда».

Історія  походження  ротиків  не до кінця  зрозуміла.  Квітка,  котру  ми  звикли  вирощувати у себе  в саду,  -   це  вид антиррінума  великого.  Вважається,  що він  родом  із Середземномор’я, хоча ніхто точно не знає, де вперше було його виведено, але  ще  римський  письменник  Гай  Пліній  радив лікувати листям цієї рослини запалені сльозоточиві очі. На  Сході  його  відвар  пили  при  всіх  видах отруєнь. Також цей відвар змішували з олією лілії і мастили ним обличчя, «щоб бути приємним  кожному».

Історія ротиків садових сягає в минуле на сотні  років. Рослина володіє і лікувальними, і кулінарними властивостями, не  кажучи  вже  про декоративну красу. В Середньовіччі ротики садові вважалися засобом  захисту від підступів диявола, відьом і всякої нечисті. У книгах того часу можна було зустріти вказівки, так би мовити, інструкцію, як себе захистити: «Носіть ротики садові як амулет або поставте квіти  у воду в будинку,  коли  ви  відчуєте необхідність захисту від зла». Саме в Німеччині, котру вважають піонером у селекції ротиків садових, цю квітку носили в мішечку на шиї як оберіг від чаклунства.

У деяких народів є повір’я про добрих духів, котрі часто приходять на допомогу людям, коли біля їхнього помешкання  ростуть ротики  садові. Так це чи ні,  сказати  важко,  але  зовсім  не  важко посадити цю красиву квітку у себе в квітнику. Як знати, можливо, вона і приведе до вашого  ґанку добрих духів,  щоб захистити  вас  від зла  і  всіляких  вибриків ваших заздрісників.

Легенда про ротики

У  міфах  Давньої  Греції  є  гарна і трішки сумна легенда про походження цієї красивої квітки. Давно  це  було...  В  лісі  неподалік від міста Немеї поселився страшний лев, куди  його  відправила  богиня  веселки Іріда.  І  став  той  лев тримати  у страху всіх  мешканців  міста  й  околиць.  Мало того,  що  він  крав  свійську  худобу, так повадився  викрадати  й дітей,  іще  й  на подорожніх,  котрі  проходили  повз,  нападав. Люди дійшли до того, що боялися  виходити  з  власних домівок.  Ні  сну, ні  спокою  в них не стало.

І ніхто не міг упоратися з цим страшним  чудовиськом.  Немало  вже загинуло хоробрих  воїнів,  котрі  відважились битися  з  цим  тираном.  Ні  їхні  списи, ні стріли, ні гострі мечі не могли пробити його товсту шкіру.

У цей час у служінні царя Еврісфея перебував могутній Геракл, котрого вирішила позбутися його мачуха -  дружина громовержця, богиня  Гера.  Нашептала вона  на  вухо немейському царю кілька слів, той  і  повелів  Гераклу вбити  жахливого лева.  Герой  не став сумувати  -  треба, значить треба.

Попросив  Геракл  мешканців містечка  показати  йому  шлях до  печери  страшного  звіра,  але  не  знайшлося  такого  сміливця,  котрий  би погодився  на  це.  Ніхто  не  захотів іти  з  Гераклом.  А  мудрі  старійшини  сказали:  «Лев  сам  знайде  тебе і вмить розірве». Нічого не залишалося Гераклові -  вирушив сам шукати лева. А ліс  став  стіною  -   не  хотів  пускати героя  в хащі. Тисячолітні  велетні  хитали головами, молодші дерева заступали дорогу. Дика троянда намагалась утримати сміливця, колючками чіпляючись за  його  одяг.  Сполохані  птахи кружляли над його головою і криками застерігали про смертельну небезпеку.

Але  герой  був  незворушний. Він продирався крізь хащі, сподіваючись відшукати лева по залишеному слідові. Аж ось  і  лев  прокинувся у своїй  печері,  оповістивши ліс жахливим  ревом, так що всі дерева довкола загойдались і з них посипалося листя. Герой же зняв із плеча лук і випустив стрілу просто в око звіра. Однак лев і  вухом не повів  -   відмахнувся від стріли, як від надокучливої мухи, і заревів іще страшніше.

Накинувся  він на  Геракла, щоб розправитись із  ним одним  махом, але ухилився герой від важкої туші, дав кийком по голові звірові, й спантеличений лев кинувся тікати,  щоб заховатися  в печері. Коли Геракл добрався до печери, лев  кинувся йому на  груди  і  впився своїми  страшними кігтями. Та герой виявився сильнішим, схопив звіра за горло і задушив.  Витягти лева з печери йому все-таки не вдалося, -  занадто важкою була туша звіра. А от шкуру з нього зідрав разом із головою. Одягнув Геракл цей трофей на себе і вирушив назад, щоб показати його цареві.

Цар  Еврісфей  на  шкуру дивитися не захотів  і  повелів  Гераклу залишити її  собі.  Тож  Геракл  пристосував  її  замість  плаща.  Богиня ж Флора,  будучи в  захваті  від подвигу  героя,  створила прекрасну  квітку.  І  назвала  її лев’ячий зів,  вирішивши,  що  вона  нагадуватиме розірвану пащу немейського лева. А бог Зевс на честь цього подвигу помістив на небо сузір’я Лева. 

Опис квітки

Квіти  у ротиків садових яскраві  й різнобарвні, лише немає синього та бузкового кольорів, а то й білі, й жовті, й помаранчеві, й темно-бордові, й червоні, й насиченого рожевого кольору, однотонні або багатокольорові. В наш час селекціонерами виведено чимало нових сортів цієї квітки, котрі відрізняються один від одного за  висотою,  розміром  і  забарвленням.  Є  ротики  садові  гігантські  -  висотою понад 90 см, середньорослі  -  40-60 см, низькорослі -  25-40 см і карликові  -   15-25 см.

Ротики  садові  вражають не лише багатою  палітрою  кольорів,  а  й  незвичною  формою  квітки.  Від  кущика, густо  всипаного  квітами,  неможливо відірвати  погляд,  а  від захвату  цією красою  просто  перехоплює  подих. Це воістину один із найкрасивіших однорічників, котрий у південних регіонах вирощують як багаторічник.

Ця квітка невибаглива у вирощуванні й може рости на будь-яких ґрунтах, навіть супісках і суглинках. Щоправда, в бідні ґрунти радять вносити перегній, компост (4 кг/м²), деревний  попіл.

Для рясного квітування рослину ліпше вирощувати на сонячних ділянках -  у затінку вона витягується і суцвіття виростають слабкими.

Вирощують  ротики  з насіння  розсадним  способом або живцювати. Насіння  висівають  на  початку березня  в  ящичок  по  поверхні вологого ґрунту, а потім зверху присипають тоненьким шаром такого ж ґрунту, обдавлюють руками, поливають теплою водою і накривають склом або плівкою. Сходи з’являються приблизно через 10-12 днів.  Не пікірують, хоча  і  радять.  У ґрунт  висаджують зазвичай у другій половині травня. Перед висаджуванням прищипують верхівки сіянців, щоб  рослина  краще кущилась і  було  більше  квітів,  котрі  починають розкриватися в червні  й квітують протягом  3,5  місяця. У зрізаному  вигляді квіти  стоять до двох тижнів.  Чомусь наші  флористи  приділяють  цій  квітці мало уваги. А дарма!  Букети  з  ротиків садових красиві та яскраві, як саме літо.

Догляд  -   як за однорічниками: боротьба з бур’янами, підживлення (використовують заброджений курячий послід, куди додають подрібнену кропиву і деревний попіл), полив, але слід пам’ятати  -  рослина не любить перезволоження. Під час квітування обривають засохлі квіти, щоб рослина не витрачала сили  на утворення насіння (крім тих, що залишила на розведення).

Запилюються  квіти  ротиків  садових лише джмелями.  За  цим дійством цікаво спостерігати,  ніби  заглядаєш  за завісу таємного  і  казкового:  підлітає до квітки джміль, сідає на її зігнуту нижню «губу», котра щільно стискає пелюстки, і відразу ж «губа» відтягується вниз, пелюстки  розпускаються,  відкриваючи вхід: «Ласкаво просимо, пане джмелю!» Джміль повагом, не поспішаючи, заповзає всередину квітки  і  незабаром, задкуючи, виповзає, обсипаний світло-жовтим пилком, ніби пудрою. Щойно джміль покидає квітку, нижня «губа» відразу змикається з верхньою. Все відбувається, як у телефоні-автоматі: кинув жетон  або монету -  і телефон запрацював. Тільки і жетон, і монета визначеної форми: коли опустити якусь іншу форму, розмова не відбудеться. У ротиків садових та ж сама картина  -   вони  відкриваються лише під вагою джмеля. І ніяка інша комашка всередину проникнути не може. Так що переносити  свій  пилок  ротики  садові дозволяють лише джмелям.

Незвичайна  і  насіннєва  коробочка  цієї  квітки  -   аж  моторошно  стає, справжнісінький череп.

Півники (іриси)

В Україні  -   півники, в Росії -   касатіки, а болгари та серби  охрестили  квітку перунікою,  на  честь язичницького бога Перуна. В Німеччині рослину через гострокінцеве листя стали  називати «меч-лілія». В Єгипті  це символ  красномовства, в Аравії  -   печалі та  мовчання  (півники  саджали  переважно на цвинтарях). У Японії листя півників порівнюють із мечем, назва рослини і «військовий дух» позначаються одним ієрогліфом. 

Є ще й така давньогрецька легенда. Прометей украв небесний вогонь на Олімпі. Поки він ніс його людям, зайнялася  яскрава семибарвна  веселка.  Вона  не гасла до самої ранкової  зорі, а  вранці  на  її  місці  виросли дивовижні  квіти  іриси.

Видатний лікар  Гіппократ першим  відкрив лікувальні  властивості  іриса  й  назвав  його на честь  Іріди  -   богині  веселки. Півники  відомі людству вже  понад чотири тисячоліття. Свідченням тому є виявлене на Криті стародавнє зображення юнака, оточеного півниками. Це одна з найдавніших квітучих рослин, котру вирощували ще в садах єгипетських фараонів.

Краса  півників  полонила  не одного  відомого художника, наприклад Ван Гога  -  автора знаменитого полотна «Ваза з фіолетовими ірисами». Надзвичайне сполучення фарб і геніальне розуміння автором живої природи дотепер змушують людей обговорювати  цю картину. А Клод Моне, натхненний  вишуканістю цієї квітки, не тільки писав півники на своїх полотнах-шедеврах, але й  поселив їх у власному  саду.

Пересаджують  півники  в липні-серпні-вересні  на  глибину 3-5 см і на відстані 30-40 см один від одного, при цьому спинка кореневища повинна трішки виступати над поверхнею ґрунту. Пересаджувати іриси потрібно кожні 4-5 років. Під час квітування доречно видаляти відцвілі квіти, тоді з першого й до останнього дня сезону клумба з ірисами буде завжди свіжою, доглянутою і декоративною.

Сонячне місце -  це найважливіша умова для вирощування ірисів: потрапляючи в суцільну тінь, вони перестають квітувати. Для їх вирощування потрібно підбирати гарно освітлену, захищену від сильних вітрів ділянку. Але слід пам’ятати таке правило: іриси  -   рослини першої половини дня. Вони гарно почуваються, коли яскраве сонечко ніжить їх саме о цій порі.

Рослина  надає перевагу легким, гарно дренованим ґрунтам і не витримує тривалого перезволоження. Досить зимостійка для  всіх  регіонів України.  Найліпше  себе зарекомендували в Україні  бородаті та сибірські  іриси.

Родина ірисів налічує багато видів і широко використовується в оформленні саду. Останнім часом стали дуже поширеними голландські півники. Після тюльпанів вони є одними з найбільш ранньоквітучих літніх цибулинних. Квіти півників гарні  у зрізі.  Зрізувати  їх  потрібно  на  початку  розпускання першого пуп’янка, тоді всі закриті пуп’янки розкриватимуться по черзі, наповнюючи помешкання ніжними пахощами (кожному сорту притаманний свій аромат).

Відчуваючи магію краси ірисів, можна винаходити оригінальні рішення та композиції, роблячи свій сад неповторним. Іриси  гарно виглядають із люпинами  -   час квітування  в них співпадає. Серед троянд вони також красені.

Існує повір’я, що коли на ніч поставити букет ірисів у головах,то насниться віщий сон -  сама богиня Іріда спуститься по веселці  й оголосить волю богів.

Фуксія - танцююча квітка

Радужные крылышки стрекоз

И пера жар-птицы переливы - 

Фуксия... Цветок волшебных грез!

Королева сказочного мира!

Анна  Сергеева «Ода Фуксии»

  Фуксія – рід багаторічних рослин родини  кіпрейних (Onagraceae). Її батьківщина Центральна і Південна  Америка,  Нова  Зеландія. Це вічнозелений чагарник, котрий у природі нараховує близько 100 видів. Фуксія  була  відкрита  французьким ученим Шарлем  Плюм’є, автором  багатьох  наукових праць, письменником, художником, людиною, удостоєною  почесного звання «ботанік короля». Він у далекому 1696  році  під час одної зі  своїх  експедицій до  Карибських  островів  виявив нову, дивовижно красиву рослину -  фуксію трьохлисту.  Рослина  була  названа на  честь  німецького ботаніка  і  медика Леонарда фон Фукса. З того часу серця багатьох  шанувальників  квітів  назавжди  підкорила  ця  непримхлива,  рясно квітуча, яскрава  красуня. А у  1859  році був придуманий аніліновий барвник, що отримав назву «фуксин», і відтоді слово «фуксія» застосовується для визначення характерного  кольору,  котрий  входить у палітру червоних  відтінків.

Зустрічається  фуксія  з  махровими і  простими квітами рожевого, червоного та фіолетового кольорів. Забарвлення листя  варіює від світло- до темно-зеленого. Особливо цікавими є пістряво-листі сорти  рослини.

Фуксія дуже швидко росте і  квітує тільки на однорічних пагонах, тому не доведеться довго чекати прекрасних квітів.

Крім  естетичної насолоди  від квітування фуксії, ви матимете можливість експериментувати  з формою її  крони. Можна виростити велике, до півтора метра заввишки, штамбове деревце, а можна  швидко створити  феєричний каскад квітів у кашпо або підвісному кошику.

«Щоб жити, потрібне сонце, свобода і маленька квітка»,- так говорив великий казкар Ганс Крістіан Андерсен. Вона нагадує танцюючу балерину в пачці, котра стоїть на  пуантах!

Квітка досить непримхлива у догляді. Впродовж усього літа росте і квітує фуксія у горщику в садку (для рясного квітування їй необхідне світле місце, але без прямого потрапляння сонячних променів). Фуксія гарно себе почуває за температури 18...20°С, не любить, коли її переставляють із місця на місце -  квіти осипаються, не розкрившись.  Складність у тому,  що  в зимовий період її потрібно ставити  в прохолодне місце, де температура становить 8...10°С.

Розмножується фуксія без особливих труднощів. Навесні обрізують пагони на одну третину: зрізані пагони використовують на живці. Живці укорінюються у воді за 8-10 днів. Підживлюють фуксію спеціальними мінеральними добривами для кімнатних рослин.  Поливати  рослину слід відстояною  водою  в  міру  необхідності. Фуксія погано  реагує  і  на  переливи, і  на  пересихання  ґрунту.  Влітку полив  потрібен щедрий, узимку -  в міру підсихання ґрунту.

У фуксії  цікаво те,  що  всі  її частини  їстівні. У неї  на  батьківщині  з її ягід варять варення, їх маринують як каперси. Звичайно, в умовах клімату України ласувати  ягодами  не доводиться, тому що, на жаль, немає основних запилювачів - птахів   колібрі.

Легенда про фуксію

 Жили собі на білім світі сім сестер-танцівниць. Коли вони танцювали, вітер завмирав, а сонце так  низько опускалося  над землею,  що здавалося, до  нього  можна було дотягнутися рукою. Птахи підхоплювали ритм танцю  і  кружляли  разом  із  красунями. А звірі лягали  поруч  і  ставали  такими миролюбними,  що  вовка  можна  було почухати за  вухом, а лева  потріпати за гриву. Та  якось злий  чаклун  побажав, щоб одна із сестер стала його дружиною, а  решта -  наложницями. А коли  сестри йому  відмовили,  озлоблений  чаклун перетворив їх на небаченої краси квіти, котрі нагадували прекрасних танцівниць у яскравому і пишному одязі. Пізніше їх назвали фуксіями.

Фуксія -  одна  з  найпопулярніших рослин у квітникарів-аматорів. У алхіміків вона вважалася магічною рослиною. Її боготворили індіанці в Південній Америці. Ця рослина має виняткове значення для творчих осіб.  Вона  розвиває  інтуїцію, урівноважує енергетику простору, в якому перебуває людина, допомагає знаходити неординарні й ефективні рішення проблем.

   Мовою квітів -  подарована фуксія символізує вашу доброзичливість і люб’язність. Ця  непримхлива  красуня  щедро обдарує вас різнобарвними, такими незвичайними за формою і забарвленням квітами,  котрі,  однак,  мають  недолік - не пахнуть.

«Батько» мікроскопа

Антоні ван Левенгук зміг розглянути те, що знову побачили лише через 150 років!

Протягом 50 років Антоні ван Левенгук акуратно надсилав до Лондонського королівського товариства довгі листи. У них він розповідав про такі незвичайні  речі, що знамениті вчені в напудрених перуках могли тільки дивуватися. Ці листи спочатку друкувалися в наукових журналах, а потім були видані латинською мовою окремою книгою під назвою «Таємниці природи, відкриті Антонієм Левенгуком за допомогою мікроскопів».

Антоні ван Левенгуку випала честь першому відкрити завісу в невідомий доти безмежний світ живих істот - мікроорганізмів, у 1679 році його праці були офіційно визнані, а самого дослідника обрали дійсним і рівноправним членом Лондонського королівського товариства.

Скло з «секретом»

Антоні ван Левенгук  народився  24 жовтня 1632 року в  голландському місті Делфті. Батько, небагатий ремісник, рано помер. Мачуха  віддала хлопчика в школу, яку він кинув і відправився в столичний  Амстердам. Там влаштувався працювати  касиром, потім в одному  з торгових будинків Амстердаму працював бухгалтером. Років через п'ять повернувся в Делфт. Одружився, а на зібрані гроші купив  суконну лавку. І  справа  в нього  йшла не гірше, ніж у інших. Але в вільний час Антоні розглядав для забави у лупу різні речі, які траплялися під руку. Це його настільки  зацікавило, що він вирішив шліфувати лінзи сам.

Левенгук так захопився, що досяг успіхів у цьому дивовижному мистецтві, перевершивши  всіх майстрів. У ті часи  найсильніші лінзи збільшували зображення лише в 20 разів. Левенгуку вдалося досягти більшого. У 1673 році він виготовив лінзи з 250-300-кратним збільшенням! Його збільшувальні скла були завбільшки зі звичайну горошину. Крихітне скельце в оправі на довгій ручці доводилося прикладати впритул до ока. І тим не менше прості прилади, названі ним «мікроскопіусами», мали  вражаючу роздільну  здатність: у такій спосіб  були помітні об'єкти розміром до 1,4 мікрона!

Фактично, «горошини» дозволили Левенгуку побачити  майже те ж, що дозволяють стандартні сучасні мікроскопи, на яких три з половиною століття потому навчають школярів і навіть студентів. Однак у сучасних приладів зовсім  інша оптика - плід високої  фізичної теорії. А у винахідника з Делфта був свій особистий технологічний секрет, що полягав, швидше за все, не в складі скла, а в прийомах плавки його крапельок і в прийомах шліфування - в тому, що тепер називають «ноу-хау». Секрет цей помер разом з його винахідником. Лише через 100 з гаком років вдалося створити мікроскоп, заснований  на інших принципах збільшення зображення.

Безліч

Як би то не було, Левенгук вважається винахідником мікроскопа. Свій об'єкт дослідження він наколював на шпильку або приклеював до клинця, а фокусування виробляв гвинтом. Іноді закріплення об'єкта на кінчику голки було неприйнятним, і тоді він робив нерегульовану жорстку конструкцію, щоб спостерігати тільки один-єдиний об'єкт. Тому  кількість його мікроскопів налічувалося сотнями: адже часто мікроскоп і об'єкт представляли собою єдине ціле.

За допомогою своїх простих пристроїв Левенгук зумів зробити чудові відкриття. Він першим спостерігав, як кров рухається в найдрібніших кровоносних судинах - капілярах. Він побачив,  що кров - це не якась  однорідна рідина, як думали його сучасники, а живий потік, у якому рухається  безліч найдрібніших тілець - еритроцитів. Він роздивлявся свою сперму, а сперматозоїдам вперше дав опис. Малюнки (за його словами, фігури) разом з листами надсилалися до членів Лондонської королівської спілки: «...Найпомітніший вид був подібний до "фігури А" і відрізнявся дуже швидким рухом: вони носилися по воді, як рибки. Другий вид їх схожий на "фігуру В": вони оберталися  як би у вихорі, число їх було набагато більше...»

І все це були спіріли, спірохети, палички, коки... Мікробіологи XX століття зрозуміти не могли, як зумів Левенгук їх розгледіти. Вони точно такі, як їх бачать тепер, після фіксації спиртом на предметному склі, після спеціального фарбування, через «просвітлену» цейсовську оптику, з імерсійним збільшенням - з усім, що придумано в наступні століття!

Відкриття нідерландця стали неймовірним проривом в мікросвіт, сферу небачену й майже казкову, адже біологія в той час перебувала в «зародковому» стані, так як вчені дуже мало знали про будову і функції організму тварин і людини.

Після смерті дослідника в його робочому кабінеті нарахували 273 «мікроскопа» і 172 лінзи. Багато його приладів загинули, адже він намагався з ризиком для очей спостерігати під «мікроскопом» момент...вибуху пороху. Помер Левенгук в 1723 році.

//Загадки історії, №37,2017 р.