Мавпочка-крихітка

 

Довгоп’ят - така дивна  назва у  цієї  не  менш  чудернацької  мавпочки,  що  важить...  не більш  як  150 грамів.  Менше пачки  вершкового  масла!  Зустріти її  можна у тропічних лісах  Південно-Східної Азії,  на островах Малайського архіпелагу.  Основна популяція  зосереджена на  Борнео.  Поширені  довгоп’яти  на островах Суматра,  в Таїланді,  Камбоджі, Індонезії та  на Філіппінах.

Тварину  вирізняють  велика голова  з  «жаб’ячою»  мордочкою, здатна повертатися  майже на 360°, та голі  воронкоподібні рухливі  вуха.

Прикметні  в істоти  й  кінцівки, довжина  яких  удвічі  більша  за довжину тіла разом  із головою. За їх допомоги довгоп’ят може сильно  відштовхуватися,  стрибаючи  з дерева на дерево.  Перед тим як опуститися  на гілку, він  ще й здійснює  перекидання у  повітрі.  При  цьому  за  балансир  слугує  хвіст,  теж  голий, лише  із  китичкою  на  кінці, значно  довший  за  тулуб.  Так, останній  виростає до  16 сантиметрів,  а  хвіст  -   до  30.  На кожній  кінцівці  довгоп’ят  має по п’ять довгих тонких пальців, що  закінчуються  нігтями.  Хіба що  крім  другого  і  третього пальців ніг  із гострими  кігтиками,  якими  тваринка  вичісує шерсть.  Вона м’яка  і  дуже  пухнаста буруватого або сіруватого відтінку.

Однак найупізнаванішою  «візитівкою»  тварини  все  ж  є  її очі. У  співвідношенні до розміру тварини  вони  величезні - діаметром  до  2  сантиметрів.  Очі дивляться  прямо  вперед,  їхні зіниці  так  само  великі  і  майже нерухомі.  Очні  западини  займають більше  місця,  ніж  відводиться  під  мозок,  та  й  скільки там того мозку - чотири  грами. До того ж жовті очі довгоп’ятів світяться  в  темряві.  Щ об  побачити  здобич,  їм  необхідна  мінімальна  кількість  світла.

В  природі  довгоп’яти  живуть парами  або  маленькими  групками  по  вісім-десять  особин. Зазвичай  удень  вони  сплять  у лісі,  міцно  вчепившись за гілки дерев  або  примостившись  у дуплі.  Прокидаються  в  надвечірніх  сутінках  і  вирушають  на пошуки  їжі,  швидко  і  вправно перескакуючи  з  дерева  на  дерево.  Харчуються їжею виключно  тваринного  походження - комахами,  павуками,  невеликими  птахами,  ящірками,  кажанами,  зміями.  Інколи,  щоправда, спускаються  на землю, де  полюють  на  крабів  і  дрібну рибу.  Підмічено: довгоп’яти охоче поселяються  у прибережних заростях  біля  річок  та  морського  узбережжя.

Раз  на  рік  самка  довгоп’ята народжує одне дитинча,  вкрите густою  шерстю,  яке  вже  має широко  розплющені  очі.  Попервах  самка  переносить  дитинча у зубах, як кішка кошенят. Вирушаючи на пошуки їжі,  вона залишає  маля  одне,  проте  невпинно  із  ним  перегукується.  У тижневому  віці  дитинча  куштує тверду їжу і  поступово полишає молочне харчування.  Ці тварини вважаються турботливими батьками.  Дитинчата  живуть  разом із матір’ю доти, доки не з’явиться  наступне покоління  малюків. Лише  тоді  вони  вирушають  на пошуки  власних  володінь...

Такий  спосіб життя дає можливість  тваринці  доживати  до 10-12  років.  їхніми  основними ворогами  у  природі  є  сови.  А  ще - люди,  які  не  тільки  нещадно вирубують тропічні ліси, рідну  домівку  довгоп’ятів,  а  й полюють  на  їхнє  м’ясо.  І  не тільки.  Вони  ще  й  жертви  забобонів  місцевого  люду.  Існує повір’я,  що їхні  очі - чудодійний  засіб  від  очних  захворювань.  Насправді  це  не  так.  Іще цих тварин  прагнуть  приручити для  утримання  вдома.  Хоча  відомо,  що  в  неволі  довгоп’яти не живуть.  Нині  цих тварин  залишилось  так  мало,  що  їх  занесли  до  Червоної  книги.

Чому деревина не тоне у воді?

 

А  й  справді,  спробуйте  самотужки  підняти  колоду, наприклад,  зрубаний  стовбур великого  дерева.  Він  просто непідйомно  важенний!  А  тим часом,  хоч  би яка товстелезна і  довгезна  була  ця  колода,  а вона  все  одно  не  потоне  у воді,  коли  її  кинути  в  річку. Ба  більше,  часом  ніби  з  легкістю  попливе  за  течією...

Секрет  цього явища у щільності  води  і  самої  деревини. Щільність  -  це  відношення маси  фізичного  тіла  до  його об’єму.  Щільність  води  дорівнює  одиниці  (1 г/см³), а щільність більшості  порід дерев  - менше  одиниці.  Тому вода  ніби  виштовхує  колоду.

Втім...  Все  ж   є  дерева,  які тонуть  у  воді.  І  знову-таки: причина  цього,  як  ви  вже  можете  здогадатися,  в  тому,  що їх  щільність  більша,  ніж  щільність  води.  Такі  дерева  називають  «залізними». До них належать,  наприклад,  паротія перська,  азобе  (африканське тропічне залізне дерево), амазонське  дерево,  ебенове  дерево,  палісандр,  або  рожеве дерево,  кумару та  інші.  У  всіх цих дерев дуже тверда і щільна деревина,  насичена  маслами, кора їх  стійка до  гниття.  Тому човен  з  такого  дерева  тут  же піде на дно, зате залізні дерева - чудовий  матеріал для  виготовлення  меблів.

Чому білі ведмеді не їдять пінгвінів?

 

Таке запитання іноді ставлять навіть  на  шкільних  олімпіадах із  біології.  Відповіді  учнів  бувають різні.  Часом дуже незвичайні.  Наприклад,  кажуть,  що хижих клишоногих гігантів просто  відлякує  запах  цих  птахів. Мовляв,  він  їм  не  подобається. Також  існує думка,  що  пінгвіни виявляють  миттєву  реакцію  на небезпеку.  Ледь  запримітивши ведмедя, вони миттю стрибають у  воду  і  з  легкістю  рятуються від білих хижаків...

Однак насправді все набагато простіше.  Річ  у  тому,  що  пінгвіни  і  білі  ведмеді  живуть... на різних полюсах Землі! Так, пінгвінів  можна  побачити  на  Південному полюсі,  в Антарктиді, а  білих  ведмедів  - на  Північному,  в  Арктиці.  І  зустрітися їм  не судилося.  Може,  це  й  на краще?

Зовсім не такий, як кажуть

 

Чомусь саме  віслюкові  дісталось  від людей  одразу кілька образливих  прозивних  імен.  Мовляв,  і  впертий він, і  нетямущий, а  що  вже вередливий!  А дарма...

Домашній віслюк (мова саме про  нього)  походить  від  свого дикого  африканського  родича, бо приручити  куланів (азійських віслюків)  іще  нікому  не  вдавалося.  Прудконогі  і  лякливі  африканські віслюки  і досі пасуться великими  зграями  на  саванних просторах далекого континенту. Виведено  чимало  домашніх  порід.  Вони бувають завбільшки  з поні,  а  бувають - і з гарного коня, до біологічного роду якого, власне,  і  належить  ця  тварина. Вона примітна блискучою і жорсткою  гривою,  китицею  на  кінчику  хвоста  (як  у  корови)  і  довшими,  ніж у  коня,  вухами.

Також на відміну від коня  копита віслюка краще пристосовані до  кам’янистої  й  нерівної  поверхні.  Із такими безпечніше пересуватися,  але  важче  бігати. Проте  коли тварина дуже  налякана і  втікає, то може розвивати швидкість  і  до  75  км/год.

Однак  такі  копита  годяться лише для  місцевостей  із  посушливим  кліматом.  Бо  у  вологому і холодному європейському кліматі  віслюкові  кінцівки  часто «хворіють» - на їхніх  копитах утворюються  глибокі  тріщини  і дірки. Ось чому чим  гірший  клімат  країни,  де їх  виводять,  тим зазвичай  дрібніші  і  менш  витривалі  самі  істоти.

Загалом  же  домашні  віслюки дуже  витривалі.  Так,  маленька тварина  здатна  втримати  кремезного  «вершника».  А   якщо треба,  може  навіть  щосили  нестися  з такою  «ношею».

До  того  ж  усі  вони,  як  дикі, так і домашні, дуже невибагливі у їжі  (хіба  що  воду  п’ють  лише чисту,  не  застояну),  кмітливі. Так  що  ті,  хто  стверджує,  що віслюки  - тупаки, ду-у-уже  помиляються щодо них.  Ці тварини швидко  «тупіють»  тільки  у  поганих  господарів,  котрі  знущаються  з  них  побоями  і  неправильно їх утримують. А  впертість виявляють  тоді,  коли  на  них нав’ючують непосильну поклажу, з  якою  вони  фізично  неспроможні  далеко зайти.

І  ще у  віслюків чудово  розвинені  слух,  зір  і  нюх.  А   от  голос і  справді  просто жахливий.  Тим більше,  що  ці  тварини  люблять виступати  хором.  Варто  лише одному видати несамовитий крик «і-а!»,  як  його  підхоплюють  усі родичі, що перебувають поблизу. Тоді  виходить  такий  пекельний концерт,  від  якого  хоч  вуха  затикай!

До речі, одомашнення віслюків сталося  значно  раніше,  ніж  коней.  Саме  вони  були  першими тваринами, яких стародавня людина  використовувала  для  перевезення вантажів.  Це відбулося 5-6  тисяч  років  тому  десь  у дельті  Нілу та  Ефіопії.  Не  набагато  пізніше  приручили  диких ослів у  Месопотамії...

В  античну  епоху  осли  потрапили  до  Європи.  Спочатку  їх пристосували для  верхової їзди і  тяги  возів,  та  з  появою  швидших  і  сильніших  коней  багато де замінили  ними. Однак і надалі люди  оцінили  ряд  переваг  віслюків над кіньми, оскільки  вони витриваліші,  менш  вибагливі до корму і  в змозі  набагато довше обходитися  без  води  та  їжі. Іноді  осли  використовувалися для  отримання  м’яса,  молока  і шкіри,  з якої  в  середні  віки  виготовляли  пергамент...

Так  що  ця  тварина  відіграла важливу історичну роль у розвитку господарства  і  культури  людини. Та  й  досі  вона  широко  використовується  у  деяких країнах.  У нас  в  Україні  побачити  віслюка можна хіба  що  в зоопарку та на кількох на всю країну віслюкових фермах.  Там  тварин  утримують задля  особливо  поживного  молока ослиць, а також із експериментальною  терапевтичною  метою.  Кажуть, спілкування із цими дружелюбними істотами дуже піднімає настрій  малечі. Після цього вже ніхто не буде обзивати когось «віслюком»!

 

Кільцювання птахів

 

Деякі захисники природи кажуть, що процедура кільцювання - насильство над пернатими мешканцями планети. Тим часом робиться це виключно з науковою метою: вчені-орнітологи (фахівці з вивчення птахів) окільцьовують  пернатих для того, щоб дізнатися шляхи їх міграцій під час осінніх і весняних перельотів. На лапку пташці надягається тонка пластина з легкого металу, найчастіше алюмінієві або сплаву алюмінію. На пластині виконується гравірування з даними, де і коли пташка була спіймана і окільцьована і куди  слід зателефонувати в разі, якщо її зловили (або підстрелили). Після того як колечко надіто, полонянку випускають на свободу.

Кільцювання птахів з'явилося в 1899 році, коли дитячий учитель Ханс  Християн Мортенсен виготовив металеві кільця, написавши на них своє ім'я і адресу, і окільцював ними 165 молодих шпаків.