Рись нині дуже рідкісна тварина в Україні. За оцінками біологів, у наших хвойних та листяних угіддях не набереться й півтисячі особин. Їх іще можна зустріти на Поліссі, у Карпатах та хіба що в Київській області...
Навіть важко
повірити, що колись
ці хижі ссавці
родини котових густо
населяли ліси на теренах України.
Рись зазвичай
буває завбільшки десь
із доброго собаку,
наприклад вівчарку. У неї
дуже характерна голова: порівняно невелика, округла і
дуже виразна. Забарвлення
від середньо-коричневого до
золотистого і бежево-білого,
іноді з темно-коричневими плямами, особливо на кінцівках. Всі види рисей
мають біле хутро
на грудях, череві
й на внутрішніх боках ніг.
Серед
своїх родичів ця
кішка також вирізняється куцим хвостом, довгими
вібрисами, розкішними бакенбардами на
морді та вухами,
кінчики яких увінчані пучком
чорного волосся - такими собі
волосяними китичками. А ще
напрочуд густим хутром та надзвичайно широкими і
вкритими пухом кінцівками лап.
Саме завдяки такій будові тіла рись
добре пристосована до суворих
природних умов. Узяти хоча б
китички на вухах. Учені
з’ясували,
що це не просто прикраса, а своєрідна антена, котра допомагає тварині
вловлювати навіть найтихіший шерхіт
довкола. Тому, якщо китички
відрізати, слух у рисі
відразу сильно притупиться. А
широкі лапи чудово утримують звіра
від провалювання на глибокому
снігу під час переслідування здобичі.
Зазвичай
рись має в
лісі власну ділянку для
полювання, якої тримається
впродовж життя. Добуває зайців,
тетеруків, різних дрібних гризунів.
Іноді, особливо взимку, полює
й на копитних
тварин, котрі стають безпорадними на
снігу - провалюються і застрягають у ньому. До речі: рисі мають 28
зубів замість звичайних
30 у
інших членів родини котових.
Щоб уполювати білку чи куницю, тварина нерідко видирається
за ними на
дерево. Вона добре лазить по
гілках і тримається на стовбурі,
вчепившись за нього
гострими і довгими кігтями.
Іноді стрибає за здобиччю у річку й довго плазає в холодній
воді. Рись здатна пропливти без
спочину кілометрову відстань, оскільки
має добре розвинену мускулатуру та витривалий організм.
Проте зазвичай свою здобич рись не так уже й часто
переслідує. Найчастіше
терпляче підстерігає її десь у хащах
біля стежки або нечутно підкрадається
до неї. Влучної
миті стрибає і вчіплюється в жертву зубами й кігтями.
Рідко якій звірині вдається
врятуватися від неї.
Водночас
вони надзвичайно лагідні і турботливі
батьки для свого потомства.
У травні або на початку літа в лісових хащах у невеликій земляній
ямі або добре замаскованій борсучій норі
рись народжує двох-трьох сліпих кошенят.
Мати годує їх
молоком, муркоче
щось на своїй рисячій
мові
і постійно вилизує. Її слина містить такі
речовини, які допомагають новонародженим рисенятам набути перший
імунітет від інфекцій.
Тим часом батько-рись постійно
перебуває неподалік лігвища. А
коли кошенята прозріють і почнуть
самі виповзати «надвір»,
він бере активну участь у їх
вихованні.
Рисенята
довго не полишають батьків: разом живуть і
полюють...
Дуже шкода, що в наших лісах у минулому столітті
цих тварин люди безжально нищили. Аж
поки 1994 року звіра
не було занесено до Червоної книги
України. Бо, вважалося, рись завдає чималої шкоди
тваринному світу лісів. Однак нині точка зору на рись, як і на більшість хижих
тварин, змінилася. Люди вчаться співіснувати з ними у живій
природі. Тож хочеться сподіватись,
що цих надзвичайно гарних тварин у наших лісах із
часом побільшає.
//Сільські
вісті від 24.07.2018 р.
